Пан Ібрагім та квіти Корану - Ерік-Емманюель Шмітт

— Звідки ви все це знаєте, пане Ібрагіме?

— Та я нічого такого не знаю. Я тільки знаю, що є в моєму Корані.

Я зробив ще кілька стовпчиків із монет.

— Момо, добре, що ти ходиш до професіоналок. Попервах завжди треба ходити до професіоналок, до жінок, які добре знають своє ремесло. Потім, коли ти додаси різні складнощі й почуття, зможеш перейти на аматорок.

Мені стало краще.

— А ви іноді ходите на Райську вулицю?

— Рай відкритий для всіх.

— А-а-а, вигадуєте, пане Ібрагіме, не хочете ж ви сказати, що досі ходите туди, у вашому віці!

— Чому ж ні? Хіба вона зарезервована тільки для малоліток?

Тут я відчув, що змолов дурницю.

— Момо, а як тобі ідея сходити кудись разом?

— О, то ви іноді ходите, пане Ібрагіме?

Ну ось, я знову змолов дурницю. Тому додав найширшу посмішку.

— Точніше, я мав на увазі, що ви весь час сидите на табуретці.

Утім, я дуже зрадів.

Наступного дня пан Ібрагім повіз мене до Парижа, красивого Парижа, такого, як на туристичних знімках. Ми пройшлися вздовж Сени, яка не така вже й пряма.

— Поглянь, Момо, Сена обожнює мости, як жінка, що обожнює браслети.

Потім ми погуляли у скверах на Єлисейських Полях, біля театру маріонеток та інших театрів. Потім вулицею Фобур-Сент-Оноре, на якій було повно магазинів під брендами Ланвен, Гермес, Сен-Лоран, Карден… ці величезні порожні бутики виглядали смішними проти крамнички пана Ібрагіма, загалом не більшої за ванну кімнату, але в якій був зайнятий кожен сантиметр, де на полицях, що тяглися від підлоги до стелі, у три чотири ряди лежали всі товари першої, другої… ба навіть третьої необхідності.

— Дивина та й годі, пане Ібрагіме, як бідно виглядають вітрини магазинів для багатіїв. Там же нічого нема.

— Це називається люкс, Момо: голі вітрини, порожній магазин, усе заховано в ціні.

Ми закінчили прогулянку в таємничих садах Королівського палацу, де пан Ібрагім купив мені свіжовидушений сік лимона і віднайшов свою легендарну непорушність на табуретці біля бару, повільно потягуючи лікер «Сузі», змішаний з анісовим сиропом.

— Мабуть, класно жити в Парижі.

— Але ж ти живеш у Парижі, Момо.

— Ні, я живу на Голубій вулиці.

Я дивився, як він насолоджувався коктейлем.

— Я гадав, мусульмани не вживають алкоголю.

— Це правда, але я суфіст.

Тут я відчув, що поводжусь нескромно, що пан Ібрагім не хоче розказувати про свою хворобу, зрештою, він має на це право; тож я мовчав аж до нашого повернення на Голубу вулицю.

Увечері я розгорнув татового словника, «Ларуса». Я, мабуть, таки справді переживав за пана Ібрагіма, бо досі словники мене весь час розчаровували.

«Суфізм — містична течія в ісламі, що виникла у VІІІ ст. На відміну від правовірних, робить акцент на внутрішній релігійності».

Ну, от, знову те саме! Словники добре пояснюють лише ті слова, які ми вже знаємо.

У будь-якому разі суфізм — не хвороба, що мене вже трохи заспокоїло, а спосіб мислення; хоча, як казав пан Ібрагім, деякі способи мислення самі по собі є хворобою. Тому я вирішив зіграти у слідопита, щоб збагнути значення кожного слова в поданому визначенні. З усього цього виходить, що пан Ібрагім зі своїм лікером «Сузі» й анісовим сиропом вірить у Бога по-мусульманськи, однак, «на відміну від правовірних», у спосіб, що межує з порушенням усталених норм; це мене ставило перед нерозв’язним завданням: якщо правовірність — це «турбота про ретельне дотримання закону», як кажуть автори словника… то загалом це вказує на речі апріорно образливі; значить, пан Ібрагім людина непорядна, тож мої візити належали до тих, що їх краще не робити. Але якщо дотримання закону водночас означає бути, як мій батько, адвокатом, мати таку сіру шкіру й наводити стільки смутку в домі, я волію бути разом із паном Ібрагімом проти правовірності. Окрім того, автори словника додали, що суфізм придумали дуже давно два чоловіки — Ель-Галадж і Ель-Ґазалі; з такими іменами вони мали б жити в мансардах на задвірках — Голуба вулиця їм якраз підійшла б; вони також уточнили, що це внутрішня релігія, звісно, пан Ібрагім був стриманим, стосовно всіх євреїв, що жили на нашій вулиці, він таки був скромним.

Під час вечері я не міг стриматися, щоб не запитати батька, який саме ковтав шматок рагу з ягняти із серії «Королівське для собак»:

— А ти віриш у Бога, тату?

Він подивився на мене, а потім повільно промовив:

— Як я бачу, ти дорослішаєш.

Я не бачив тут жодного зв’язку. І на якусь мить навіть задумався, чи, бува, хтось йому не сказав, що я ходив до дівчат із Райської вулиці. Але він додав:

— Ні, мені ніколи не вдавалося повірити в Бога.

— Ніколи не вдавалося? Чому? Хіба треба робити якісь зусилля?

Він оглянув кімнатні