І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Пироги, — врешті здобулася на слово Варвара.

— Пироги?.. З капустою?..

Високий жадібно втягував у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.

— А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? — звернувся він до своїх братчиків. — Не одним же багатіям розкошувати! — І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: — Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.

Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулили і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.

— Де заховані гроші?

— Куди подів золото?

Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало. І знову підступались до Свирида.

— Признавайся, зануда, куди подів золото!

Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.

— Не було, кажеш? — перепитав високий і посміхнувся недобре — У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її... Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!

Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.

— Тягніть до печі!

Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.

— Так нема, кажеш, золота?

— Немає, — відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.

— Немає?

— От клянусь Богом — немає!

— А ти не спіши клястись, не гріши перед Богом, — лиховісно умовляв Свирида високий. — Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!

Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.

— Ставте, хлопці, його ноги — нехай погріється!

Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.

— Годі, хлопці, годі, — наказав отаман, що не спускав із Свирида очей — Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.

Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:

— Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?

Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла гаряче і мстиво.

— Розв’яжіть.

— А скажеш, де золото?

— Скажу.

— Оце інший макар! — зрадів високий. — Люблю, коли людям вертається пам’ять!

Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.

— Підсадіть мене на піч... там золото...

Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:

— Хазяїн, скоро там?

— Зараз, — глухо, як із могили, озивався Свирид.

— Дістаєш там, хазяїн?

— Зараз дістану!

Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:

— Забирай, отамане, своє золото!

Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.

Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.

Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась у темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато — всіх не передушиш, — гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу — катували під вербами.

Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак — примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком, щосили тримався за драбки.

З гори до хутора коні не мчали — летіли, розпластавшись у божевільному галопові. Вітер обривав із них шмаття піни, бризкав просто в обличчя Оксенові гарячим дощем.

Прогуркотіли під колесами розбиті ворота. Видовженими тінями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббігли довкола них, застигли, і не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так і застиг на порозі: на заюшеній кров’ю підлозі валялися трупи бандитів, а біля столу, на підлозі, сиділа Варвара і з тіста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги...

Оксен знайшов батька під вербами. Весь порізаний, з обдертою шкірою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид іще дихав — не хотів так легко піддаватися смерті. Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тіло накинули мокру скатертину — весь час поливали водою, і Свирид за якийсь час опритомнів.

Батько помер на другий день. Все просив підвести йому голову та повернути до вікна: надіявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихітку світла. А перед цим уночі, коли розійшлися сусіди і Оксен залишився віч-на-віч із татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:

— Оксене... Оксе-ене...

— Що, тату? — схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.

— Батюшку... покликали?..

— Скоро будуть... Лежіть спокійно, тату, батюшка от-от приїдуть... Я послав за ними Івана, — казав Оксен, бо він боявся жахної тиші, яку по вінця виповнювало — колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипіння.

— Поховайте... в Олени... в ногах...

— Гаразд, тату... Ви тільки не мучте себе, лежіть... спокійно...

Але спокій якраз і не приходив до Свирида. Батько возив опухлою головою по подушці, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камінням, ламав болісно брови над заліпленими запеченою кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.

— Оксене...

— Що, тату?

— Олеся... вдома?..

— Я її відіслав до сусідів. Може, покликати?

Тіні затріпотіли на батьковому обличчі, потім збіглися докупи, виповнили провалля попід бровами.

— Не треба... Ти... от що... Винен я перед нею... Бог... мені цього... не простить...

— Що ви таке кажете, тату! — заперечив Оксен, заперечив тим більш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.

— Не простить... То ти... от що... Оксене... Виходитиме Олеся... заміж... віддай їй... двадцять десятин землі... Оті з війни... що я купив...

«Оті, що над байраком!» — зойкнув у Оксенові розпачливий голос, але Бог, що висів прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, шо він не посмів заперечити батькові.

Свирид відчув синове вагання. Зібрав останні сили, і голос його пролунав майже так, як тоді, коли Свирид був здоровий:

— Ослухаєшся — і того світу проклену!.. З могили устану!..

— Добре, тату, — покірно згодився Оксен.

Так на цвинтарі виросла свіжа могила, а згодом темненько видовженою скринею появилася ще одна: