І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасієву ниву. Тріщав — чіплявся глибоким корінням за землю пирій, міцними ковтюхами спліталися бур’яни, але воли вигинали дужі спини, Оксен міцно тримав чепіги — і різав гострий леміш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця масні скиби чорнозему — поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янів.
Восенище раз переорав ту ниву Оксен, густою бороною повисмикував усі бур’яни, засіяв озиминою — добірним зерном. Протасіїха ж не знала, як йому й дякувати: пообіцяв Оксен половину з майбутнього врожаю.
Але так і не вдалося жінці скуштувати того очікуваного хліба. Чи то куля щось перевернула в голові її чоловіка, чи, може, Бог, гортаючи старі книги із записами молитов, наткнувся на Оксенову просьбу наслати на впертюха просвітління — продати йому поле, а може, й сам батюшка кинув при нагоді докір Всевишньому, що не прислухався до найвірнішого раба свого, тільки вперше за всю війну одержала жінка від Протасія листа.
Протасій передавав, що він, слава Богу, живий та здоровий і потроху поправляється, що харчі тут погані, все «булон та булон», посьорбаєш — тільки кишки прополощеш, а щоб дати «раненому воїну» шмат сала чи миску борщу, «дак про це тут і не заїкайся». Отож він ще дуже кволий від тих «булонів» і наказує їй продати поле, бо казав йому один розумний чоловік, що як скінчиться війна, то вийде указ усім солдатам наділяти безплатно землю: по десять десятин на брата. Половину тих грошей вона перешле йому на «усілєнеє» харчу, а половину хай залишить собі, бо ж він знає, що і їй там живеться не з медом.
«А поле наше купить Оксен, тільки ти з ним, дурна бабо, крепко торгуйся, він тобі скаже одну ціну, а ти йому — другу, бо в нього взимку й снігу не випросиш, з чим і до звиданія.
Протась»
Поплакала, посміялася, слухаючи отого листа, та й пішла до Оксена.
Хоч в Оксена і тьохнуло серце, однак він удав, що не дуже зацікавлений у тому, щоб придбати Протасієве поле.
— Тепер же, Мокрино, війна, кожен думає тільки про те, як би самому оцю лиху годину пересидіти, а не те, щоб там щось купувати.
— А так, так, — похитувала головою Мокрина, згоджуючись із багатієм. Повела очима по великій кімнаті з пофарбованою у червоний колір підлогою, з міським шкіряним диваном, з міцним дубовим столом, засланим такою скатертиною, що аж очі вбирає, сама собі подумала: «Живуть же люди!» — Тільки ж ви колись хотіли в нього купити...
— Е, коли то було! — недбало махнув рукою Оксен. — То були, Мокрино, інші часи, тоді про інше й думали. А тепер — сьогодні живеш, а завтра, може, й Богові душу віддаси.
— Що правда, то правда, — похитала головою Мокрина. — Тільки Протасій передав, щоб я до вас прийшла, то я оце до вас прийшла...
— Що ж нам робити, Мокрино? — вдав із себе розгубленого Оксен. — І вас мені жалко, але й себе не хочеться обидити.
Мокрина цього разу промовчала. Сиділа, висока, худа, потемніла, як свята Варвара на отій-он іконі, що в самім низу, журно тьмяніла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадісними турботами очима. Якоюсь байдужістю, покірною тупістю віяло від усієї висушеної постаті її, так начеб вона казала: «Мені однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасій надумався, то я мусила-таки до вас прийти».
— Самі ж бо знаєте, які тепер можуть бути достатки, — правив своє Оксен. — Все з’їдає війна, все їй у пельку пхаємо. На одного Бога тільки й лишилась надія, як Бог не змилостивиться над нами — всі до одного загинемо! Не від голоду — так від хвороб, пошестей усяких...
«Ну, ви ще не так скоро загинете!» — наче сказала — повела на Оксена очима Мокрина. Однак звично зітхнула, похитала сумно головою.
— Так, так, святу правду кажете. Тільки ж Протасій пише та пише: іди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце і прийшла.
— Бач, він тепер розумний, ваш Протасій! — не втримався від докору Оксен. — А тоді, було, й не підступися до нього.
— А так, так... Тож він і передає іди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте.
Мокрина зненацька звелася, витерла тильною стороною долоні сухі губи, померехтіла темними очима на Оксена:
— То бувайте здорові!
— Постійте, чого ж ви?.. — злякався Оксен. Підхопився, взяв Мокрину за руку, знову посадив на лаву. — Я ж не сказав, що зовсім не хочу купити.
Мокрина знову сіла, покірно, байдуже. Що ж, вона може й посидіти, їй спішити нікуди: малі діти не пищать на печі, а корови, дякувати Богу, зроду-віку не було — доїти нічого. Якби Протасій не наказав, вона сюди і не прийшла б.
Оксен нервово постукує пальцями по столу, позирає скоса на жінку. Врешті ковта слину, що набігла до рота, так наче він три дні нічого не їв, обережно запитує:
— А скільки ви, приміром, за оту земельку запросили б?
Мокрина немов прокинулася з глибокого сну. Провела тильною стороною долоні по безкровних губах, подивилася на Оксена так, наче не почула його або не зрозуміла.
— От коли б я справді захотів у вас купити — скільки б ви запросили з мене? — повторив Оксен і відразу ж, злякавшись, що він видав себе, сказав: — Тільки вважайте, Мокрино, зараз із грошенятами сутужно. Ой, як сутужно!..
Мокринина суха рука знову пройшла по губах, як смичок, наче вона збиралася на них заграти. Скільки вона хотіла б? А звідки їй, дурній бабі, знати про теє? Хіба вона торгувала коли отією землею, продавала та купувала, щоб тепер знати, чого варта її нива? Могла б напевне сказати, скільки пролила на ній поту, скільки ночей недоспала, скільки здоров’я потратила, орючи, засіваючи, жнучи, бо то все було, цьому свідком ось оці її шкарубкі, як підошва, долоні, оці плескаті груди, ця похилена постать і завчасно поблякле обличчя з сухими, як дві тріски, вустами. А яка ціна отій ниві, того вона не знає. Чого не знає, того не знає. Не сказав про це і Протасій. Сказав тільки: «крєпко торгуйся». А як вона торгуватиметься «крєпко», як не може навіть ціну скласти!
Врешті Мокрину наче щось просвітило:
— То вже ви скажіть, Оксене, скільки хочете дати.
— Отакої! — аж руками розводить Оксен. — Де ж це видано було, щоб покупець та назначав ціну! Ви бачили щось таке на ярмарку, Мокрино?
Але Мокрину
