І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Відтоді як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не міг він простити сестрі отого батькового заповіту. Знав, шо це — гріх, що сестра ні в чому не винна, — і нічого не міг вдіяти з собою. Як згадає про оті двадцять десятин, як подумає про те, що то ж найкраща земля, що більше ніде так не родить пшениця, — так і хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошіє — манить пролісковою синявою очей, заворожує сміхом.

І таки наворожила: ранньої осені, дратуючи ціпком лютущого пса, завітали до хати добре підпилі свати — один у чумарці, а другий у кожусі, обидва у високих шапках, хоч надворі ще було жарко. Той, що в чумарці, проїхався неслухняними ногами аж до столу, поки натрапив на лавку, і аж тоді здогадався зняти шапку та перехреститися до образів. Сват у кожусі поводив себе трохи пристойніше, однак теж поспішив приліпитися до рятівної лави.

— А чи знаєте, господарю, чого ми прийшли?

— Звідки ж мені знати? — відповів їм непривітно Оксен. — Скажете — будемо знати.

— Ми прийшли сватати, от! — хитнувся в бік Оксена дядько в кожусі, а потім штовхнув свого сусіда ліктем під бік: — Та кажіть уже далі ви, Іване, бо я не такий, як ви, мастак... Ви, господарю, тільки послухайте, що він вам скаже... Та ну ж бо, кажіть уже, Іване, бо ми вже вас слухаємо!..

Іван побуцав, побуцав головою, наче збирався з кимось битись, та й почав верзти про мисливця, про куницю — красну дівицю та про слід, що оце привів їх аж на Івасютине подвір’я. «Щоб же вам повилазило!» — закляв їх Оксен, але дядько в кожусі був іншої думки: він вертівся, прицмокував, підморгував у неприхованому захваті від красномовності свого товариша, раз по раз вигукував, наставляючи навпроти Оксена товстого порепаного пальця:

— О!.. Ви чуєте, що Іван сказав?.. Ну вже й сказав, як припечатав, сто колючок йому в боки! — і в щирому захваті товк Івана під боки.

— Так що ж ви, хазяїне, нам скажете: віддасте нам куницю, чи, мо’, оце ми не в той двір попали?

— Треба про це, як водиться, в самої куниці спитати, — криво посміхнувся Оксен. — Олесю, а йди-но сюди!

Свати враз розтулили роти, наче наперед готувалися випити з чарки, що от-от має винести їм на тарілці під рушником бажана куниця. Але Олеся не озивалася. Тоді Оксен, уникаючи поглядом сватів, вийшов до сусідньої кімнати — по сестру.

Олеся стояла біля вікна — дивилася на двір. Сонце обіткало її золотим промінням, накинуло поверх одягу своє вбрання — легке, ледь помітне оку. Від того сестра здавалася ще тоншою, аніж була насправді, і в Оксена раптом ворухнувся до неї жаль. Та відразу ж подумав про сватів, що прийшли відбирати в нього землю, і недобре почуття спливло над тим, першим, похмурим вогнем запалило очі.

— Там до тебе — свати... Може, рушники будеш діставати?..

Сестра повернулась до нього, обриваючи сонячне проміння, що обплутало її золотим павутинням, і Оксен остовпів: Олеся плакала. Великі сльози набігали на очі, тремтіли губи, завжди лагідний погляд її виповнився гірким подивом, болісним непорозумінням:

— Братику, я вам так набридла, ге?..

Ці слова різонули Оксена по серцю. Жаль до сестри виповнив йому груди, зім’яв усі оті недобрі думки, що досі ворушилися в ньому, а Олеся підступила до нього, несміливо діткнулася пальцями братової руки:

— Я нікуди від вас не піду, братику!

Сестра наче зняла отим ласкавим дотиком важкий тягар, що його навалили на Оксенові плечі свати. Він ніжно подивився на Олесю, поклав на її худеньке плече важку руку:

— Дурненька, звідки ти взяла, що я хочу випхнути тебе заміж?

Сестра схлипнула, сльози ще рясніше заструменіли по обидва боки рівненького носика, і вона, чи то соромлячись отих сліз, чи несила їй була більше стримати своєї любові до брата, припала до його грудей обличчям.

— Тільки знай одне, сестро: спіткаєш коли хорошу людину — я тобі на дорозі не стану! — голос Оксенів затремтів, він пестив гладенько зачесану Олесину голівку, ладен зараз пообіцяти сестрі все, що вона тільки забажає: ніколи ще в своїх думках не був такий щирий Оксен і ніколи ще не вірив так свято оцій своїй щирості. Гнав від себе думку, що цьому причина оті двадцять десятин, які лишаються при хазяйстві, не хотів навіть згадувати про них, кличучи в свідка Бога: «Господи, ти ж бачиш — вона сама не хоче заміж!»

Свати так і пішли, не скуштувавши горілки. Утішена Олеся, впавши в пустотливий настрій, хотіла була винести їм гарбуза, але брат відраяв: йому зараз було жалко навіть сватів.

Повеселілий, Оксен чемно провів їх аж за ворота, навіть пропонував запрягти в бричку коней — підвезти додому. Але на смерть ображені свати відмовились:

— Спасибі, дійдемо уже й на своїх!

Та й поповзли, понасувавши шапки аж на очі, щоб не набиратися зайвого сорому від стрічних людей: полювали, бач, красного звіра, а несуть гарбузового облизня.

Ще не було, здавалося, такої мирної, такої втішної вечері в хаті Івасют, як того дня. Забарвлені м’якою синню сутінки повільно вистилали кімнату: спершу підлогу, потім лави й постелі, стіл і мисник, зависали на стінах, шовковисто погойдуючись од найменшого руху, найлегшого подиху, лягали на обличчя людей лагідними тінями.

Натомлені денною нелегкою роботою. Івасюти сиділи за столом. перекидалися тихими голосами, більше, однак, прислухаючись до власних повільних думок.

Потім, коли вже зовсім потемнішало й перша зірка золотим своїм дзьобом клюнула в шибку, як цікаве курча: «А чи є тут чим поживитись?» — Оксен засвітив лампу, повісив угорі під сволоком, і рівне світло розлилося по кімнаті, теплим м’яким язиком лизнуло очі людей, лишило на них по маленькому вогнику.

Вогники ті то згасали, то знову спалахували, то пригиналися, то підіймали чубаті голівки, залежно від того, поверталися Івасюти до лампи обличчям чи одвертались од неї, та вже всім здавалося, що крихітні світленькі язички оті тепер будуть завжди у хаті, що вони обережно й ніжно злизуватимуть тривогу й печаль, розпуку й неспокій, злість і підозру — робитимуть очі такими ж чистими та прозорими, як джерельна вода, відстояна в глибоких криницях.

Олеся, не знати з якої радості вдягнувши празникову спідницю та вплівши в коси стрічки, тихо снувала по хаті — подавала вечерю на стіл. Оксен поглядав на неї, на притихлих синів і розчулено думав, шо він ніколи більше не жениться: от поставить на ноги синів, знайде їм хороших роботящих жінок, а собі — шанобливих невісток, і заживуть великою дружною сім’єю, розбудовуючи, якщо мала стане, хату, розширюючи, якщо тісні стануть, свої володіння, а сестра, може, й справді не знайде собі пари, то й слава Богу, бо хіба їй тут погано живеться, хіба хто може закинути йому,