І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Та ідилія тривала недовго: свати наче показилися — не знаходили іншої дороги, окрім тієї, що вела до Івасютиного двору, і ще не раз і не два питав гірко Оксен, чи подавати рушники, а потім тулив до грудей, пестив сестрину голову, й іноді, змучений тривогою за оті двадцять десятин, думав похмуро, що, може, було б уже краще, коли б Олеся вийшла заміж. Раз відкраяти від свого серця той лан, переболіти, перемучитись, аніж майже щодня катувати себе думкою, що рано чи пізно, а доведеться-таки віддавати оцю землю в чужі руки, бо не може ж Олеся довіку ходити в дівках.

І хто його знає, може, оті невпинні сватання й довели б Оксена до того, що він зненавидів би рідну сестру, може, й розійшлися б вони ворогами, коли б не революція і коли б не Василь Ганжа, який повернувся в двадцятому році додому — таким же безсімейним бурлакою, як і його далекий пращур, тільки із зовсім іншими намірами в неспокійній, посіченій ранньою сивизною голові.

Дивовижно й примхливо склалася Василева доля, і він сам не раз думав про те, що б із ним могло статися, коли б вона склалась по-іншому.

Може, повернувся б із каторги справжнім розбійником, озлобленим на весь світ, що так несправедливо вчинив із ним, погубив його молодість. Злигався б з такими, як сам, відступниками, лицирями великої дороги, темної ночі й глухої пустощі. Різав би винного й невинного, грабуючи здобич, та й покінчив би безславно життя на шибениці, до останньої хвилини своєї палаючи невигойною образою, чорною злобою до всіх «братів во Хресті», які цькували його, як скаженого вовка.

А може, прийшов би з каторги з погаслими очима, з брезклим обличчям, і вчувався б йому щоночі похоронний брязкіт кайданів, що не тільки ноги та руки — душу сковували важкенними ланцями! Дожив би свого віку, байдужий до всього на світі, нездатний уже ні радіти, ані печалитись, і, коли б він помер, мало хто й помітив би, що не стало Ганжі, — повзала якась тінь по землі та й зникла без сліду.

Все це могло б статися з Василем, та, на щастя чи нещастя своє, потрапив Ганжа до «політіческіх», до отих самих, про яких тільки пошепки, лише з оглядкою, щоб не почув часом урядник, розповідали один одному підпилі дядьки страшні історії. Бо то все убивці царя, які сплять і бачать, як пожбурити «бонбу» в «усєрасєйського батюшку».

Колись, слухаючи оті дядьківські розмови, уявляв малий Ганжа всіх «політиків» приблизно такими: волохаті, страшні, із злодійськими мордами, з розкосими очима, вони носять повні пазухи «бонб», що віддуваються, немов крадені яблука. І не раз кричав дико Василько серед темної ночі, коли йому насинався «політик».

Тепер же він дякував долі, що вона звела його з ними. Не корив її навіть каторгою, бо саме там знайшов він серед отих революціонерів, «політіческіх заключонних» своїх учителів, які не тільки не дали йому здичавіти душею, не тільки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюкові, полуду з очей.

Дізнався, що світ створений несправедливо не тому, що над ним жорстоко поглумилися Івасюти (це — дрібненький прояв несправедливості; цього, приміром, могло б і не статися з вами, Василю, однак ви все одно не знайшли б собі щастя в житті), а тому, що так побудоване все наше суспільство. Століттями, Василю, багатий визискує бідного, а бідний гне шию на багатого. Ваш дід гнув спину на багатих, а ви, хоч і вважалися за вільного, теж, по суті, були кріпаком. Хіба не ходили в найми до куркуля Івасюти? Хіба не примушував він вас працювати з ранку до ночі, хіба не збиткувався над вами, як тільки хотів? Ви, Василю, разом із своїми злидарями-земляками, гнули й гнете хребти свої на поміщиків та багатіїв, а по містах тисячі, мільйони таких же, як ви, Василів, збагачують своєю працею заводчиків та фабрикантів.

Розтуливши рота, слухав Василь оту простеньку, прикладну до його життя і тому таку зрозумілу йому політграмоту. І хоч як дивно, а думка, що не тільки він мучиться на білому світі, приносила йому певне полегшення: він уже не дер уночі на грудях, задихаючись від сліпої люті, сорочку, коли пригадував отой вербовий пеньок.

Інші думки обсідали тепер розпалену голову Ганжі: а як би зробити так, щоб усім Василям та добре жилося на світі? І чим довше ламав собі голову, тим упертіше навертався до однієї й тієї ж думки. Була вона вкрай проста, і Василь дивувався сам собі, як оці розумні люди та не додумалися до такого раніше.

Якось, не витримавши, поділився своїм планом з товаришами по каторзі:

— Я уб’ю нашого стражника.

— То й що з того вийде? — спитали в нього. Василь, збиваючись під хвилювання, став пояснювати:

— Я вб’ю цього... А інший — другого... Так ми всіх їх і переб’ємо: адже нас більше від них!

— А що ж далі, Василю?

— Що далі? А далі нехай кожен, хто гноблений, уб’є свого гнобителя, хай переб’ють усіх куркулів, всіх поміщиків, усіх панів, фабрикантів, генералів та офіцерів — отоді й не буде кому над нами збиткуватись.

— А як ви думаєте це все зробити, Василю?

— Що зробити? — не зрозумів питання Василь.

— Підмовити усіх каторжників, усіх ув’язнених, усіх робітників, селян та солдатів разом, в один день, в один і той же час убити по панові, по фабрикантові, стражникові? Бо якщо ви уб’єте сьогодні одного стражника, то завтра на його місце поставлять іншого, а вас стратять. Якщо робітник заб’є якогось фабриканта, то на місце забитого сяде хтось із його спадкоємців, а робітника того теж спровадять на той світ. Значить, це треба робити одночасно, Василю. А як ви цього доб’єтесь?

У Василя гаснуть очі. Він аж горбиться, пригнічений непосильною задачею, що йому задали політичні.

Отже, їм нема порятунку, все буде так, як і було, скільки й світ стоятиме.

А ті, помовчавши, щоб Ганжа цілком осмислив усю абсурдність своєї ідеї, знову почали терпляче пояснювати йому, як треба жити на білому світі:

— Невже ви думаєте, Василю, що ніхто не шукає шляхів, які привели б до визволення? Минали століття, роки й роки, а люди тільки тяжко працювали, помирали з голоду й холоду і ніколи не задумувались над тим, чи таке уже й справедливе наше життя, як про це твердять попи?..

До речі, а чи відомо вам, Василю, що в Росії були і є люди, які дотримуються приблизно тих же поглядів на методи боротьби, що й ви?

— Ага! — знову оживає Василь. — Отже, не я один дійшов до такого простого плану. Виходить, є люди, які думають так само, як і я.

— Не поспішайте, Василю, не поспішайте. Ці люди, на противагу вам, вирішили починати не з стражника, не з офіцерів чи генералів навіть, а з самого царя. Вони мислять собі так: нами тепер править лихий цар, він не хоче прислухатися до голосу