І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

поневоленого народу, отже, вб’ємо його, щоб трон зайняв цар добрий, і тоді всім нам одразу полегшає... Це були сміливі, самовіддані люди, Василю, вони свідомо йшли на смерть, але трагедія їхня в тому, що йшли і йдуть вони хибною дорогою. Бо цар, хоч би якою доброю людиною він не був, поганий уже тому, що він — цар, поміщик лихий уже тому, що він поміщик, фабрикант уже через своє становище ссе кров із робітників, хоч він, може, ніколи не їсть м’ясного. Як комар не може жити на світі, не п’ючи крові, як хижак помре голодною смертю, коли не буде вбивати слабших від себе, так і експлуататор не може існувати без визиску, без експлуатації. Отже, справа не в доброму чи лихому цареві, хорошому чи поганому поміщикові, а в усій несправедливій системі, яка дозволяє багатому визискувати бідного, сильному гнобити слабкого. Тож треба думати, Василю, не про те, як убити стражника, поміщика, генерала чи навіть царя, а як повалити весь лад, зруйнувати всю оцю несправедливу систему, позбутися всіх стражників, усіх панів одним могутнім ударом. Для цього ж треба, щоб і робітники, і бідні селяни — всі пригнічувані та визискувані Василі виступили, як один, єдиною організованою силою — і тоді ніщо не зможе вам протистояти! А це неможливо, Василю, без організаторів. Саме для цього й існують у всьому світі революційні партії, і ми належимо до такої, Василю!

Отак учили Василя його нові учителі, вчили довго й терпляче, і слова їхні не впали на кам’яний неродючий грунт: всмоктав їх Василь спраглим серцем своїм, виплекав, виростив — зробив власними непохитними переконаннями. За них, повернувшись із каторги, вів палку агітацію на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянської — у червоноармійських підрозділах, з ними повернувся у рідне село — будувати Радянську владу, ламати вікові закляті традиції, що не раз бувають дужчі за ворожі полки: ворогів можна знищити, розсіяти навальною атакою, стріляючи впритул, рубаючи з плеча, а тут — кого будеш рубати? Солдатку Параску, що гризе хліб з остюками, а теж кричить проти совдепії, бо совдепія, бач, хоче позакривати всі церкви і йде проти самого Господа Бога? Кого стріляти? Кума Петра, який репаними п’ятами затулить усе злиденне поле своє та ще й прихопить сусідське, а горлає проти комуни так, наче він — найбагатший поміщик на всю Полтавщину?

— Чи ви хоч нюхали її, що отак надриваєте голос?

— Не нюхав і нюхати не хочу!

— То звідки ж ви знаєте, що комуна погана?

— Добрі люди казали!

Ох, ті «добрі люди»! Не раз у відчаї обхопить свою голову Василь, не знаючи, що далі робити, з якими словами йти до людей, щоб йому повірили. І буде йому ще всього: безсонних ночей і безнадійних думок, гарячих суперечок — таких гарячих, що іноді аж сорочки на грудях летітимуть шматтям, і підступних пліток, яким чомусь тим охочіше вірять, чим вони безглуздіші, і зрада, здавалося б, найвірніших людей. Все це жде на Василя в рідному селі, яке він і ненавидить, і любить, яке готовий іноді спалити і без якого не може жити на світі.

Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрівся з Оксеном.

Не інакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тоді, коли Василь проїжджав мимо на позичених конях — пустив їх з гори вільним підтюпцем, а Івасюта теж дав волю своєму застояному жеребцеві, на повній рисі виїхав з двору — та й зчепилися на смерть голоблями, заплутались упряжжю.

— Гей, ти! — закричав люто Василь, не впізнавши в першу хвилину Оксена. — Тобі що, повилазило?!

Оксен же відразу впізнав Ганжу. Та й як не впізнати оті короткі, з обрубаними пальцями долоні, які він колись помагав батькові пхати до чорної пащеки пенька!

Василь зіскочив із воза, повільно підійшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду.

— Зачекай, не гарячкуй, — вже миролюбніше промовив Ганжа.

Оксен оглянувся, їхні погляди зустрілись. Тонкі, наче вималювані Василеві брови, шо не злиняли на каторзі, не вигоріли на заводі, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок:

— Оксен?

Оксен посміхнувся винувато й розгублено. Простягнув руку, тернувши нею перед цим об чумарку, запобігливо мовив:

— З приїздом вас, Василю!

— Ні, руки я тобі не дам, — тихо, немов говорив він оте сам собі, озвався Василь. — Не подам я тобі руки, Оксене, — повторив він уже голосніше, і нерозтрачена ненависть виповнила його суворі очі. — На ній же немає пальців, як же я без пальців потисну твою?..

Оксен більше не міг витримувати Василів погляд: він пропікає його, здається, наскрізь. Тому дивиться собі під ноги, на свіжоначищені чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком. Кличе в свідки Бога, що він не хотів тоді лиха Василеві, заступався за нього перед розлюченим татом.

— Так заступався, що аж руки мої стромляв до пенька?

— Хто з нас не без гріха! — смиренно зітхає Оксен. — Молодий був, дурний... Скільки часу минуло відтоді, Василю!

— І все бур’яном поросло? — питає глузливо Ганжа, та відразу ж відповідає, рішуче й сердито: — Не поросло!.. На отій доріжці, Оксене, жодна бур’янина не виросла. Я її своїми покаліченими руками з дня у день проривав. Ходив нею, протоптував, щоб не забути...

Голос Василеві урвався, так наче його зненацька здушили за горло.

— Жаль — пса старого вже на світі немає, — трохи спокійніше далі казав він. — Ходив я оце, як приїхав, провідував... Лежить у ногах Оленки, як собака цепний, навіть мертву її стереже...

— Гріх таке на покійника казати, Василю, — все ще не зводячи очей, з м’яким докором відізвався Оксен.

— Гріх! — скипів відразу Василь та й підніс покалічені руки свої під самого Оксенового носа. — А оце-о не гріх?.. А Оленку живою в могилу покласти — не гріх?..

— Мачуху я теж боронив...

— За руки тримав? — перебив його Василь. — Щоб легше вбивати?

Оксен аж здригнувся від незаслуженої образи, кров так і хлюпнула йому до голови, потьмяніло в очах. Хто він такий, оцей наймит, який колись насмілився зганьбити їхню сім’ю, довести його батька до каторги? По якому праву він судить Оксена, він, що викрадав чужу жінку?

Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжі, коли були б інші часи. А зараз мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Молив тільки Бога, щоб той укріпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтіпакою. Може, Василь навмисне затіяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потім розправитися з ним? Адже тепер — його влада, його суд та закон, за ним, значить, і сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо:

— Нащо старе поминати, Василю?.. То були одні часи, тоді люди по-іншому жили, по-іншому й думали...

— Тоді, значить, і Оленку вбити можна було? — гірко запитує Ганжа і, не чекаючи, поки Оксен відповість, каже іншим, страшенно втомленим голосом: — А ми ж, може, любили одне одного... Я, може, того