І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:
— Забирайте, тільки дайте мені спокій!
І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його із собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.
Якось гаман висунувся — впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.
— Ря-а-а-туйте, вкрали! — кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: — Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!
— Та ось він лежить! — помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.
Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.
І досадно, і смішно було Оксенові з отакого дідового божевілля.
А гаман потроху виповнювався, роздував своє потерте черево, і правнуки не раз ламали собі голови над тим, що прадід туди ховає.
Якось в Олексія зник новий, щойно куплений пасок — блискучий, поцяцькований мідними пластинками, не пасок, а мрія. Хлопець увесь день проходив з почервонілими очима, перерив усе, перевернув догори дном, по сто разів допитувався: «Ви не бачили паска?» — але пропажі так і не знайшов.
В Оксена пропав брусок, що на ньому гострив бритву, Іван не дорахувався святкового картуза, темно-зеленого, з чорним лаковим козирком, а Олеся ніяк не могла пригадати, куди вона заділа червоне намисто.
На другий рік дід помер. Сіли обідати — немає діда. Кинулись гукати — не озивається. Знайшли його аж у саду, під крислатою яблунею. Зібгавшись у калачик, дід лежав, як сонна дитина, притискаючи до грудей розбухлий гаман.
І чого ж тільки не було в тому гаманові! І царські асигнації, і керенки, й банкноти Директорії, і навіть німецькі марки — кожна влада лишала в руках Івасют грошові знаки свої, і тільки по тих грошах оцінювали Івасюти кожну владу: чим більше грошей «у руку», тим краща і влада. Тепер же ці гроші стали нікому не потрібними папірцями, не придатними навіть на цигарки, і тільки дідова хвороблива уява вбачала в них якусь цінність.
Оксен потримав, потримав, зважуючи їх у руках, хотів був уже викинути, а потім передумав: ану ж колись пригодяться!
Знайшли там і пропажі: Олексій — пасок, Оксен — брусок, Іван — картуз, а Олеся — намисто. Було ще там якесь ганчір’я, зовсім уже нікчемні папірці, гвіздки, гудзики, гайки — все пхав до гамана дід в бажанні отягнутися на нове багатство.
Поховали діда як доброго християнина: з батюшкою, дяком, півчими. Отець Віталій виголосив зворушливу казань про бренність цього світу та вічність того, жінки розчулено сякалися, дядьки хнюпили простоволосі голови, покаянно ворушили вусами.
Потім справляли поминки: сідали за столи, встановлені просто надворі, під двома величезними грушами, які посадив ще дід. Було тихо та добропристойно, шануючи покійника, ніхто не звалився під стіл, тільки дячок під кінець почав витирати тарілку посизілим носом, але Оксен підкликав синів, і ті відвели попідруки духовну особу в комірчину та й поклали на ряднині, щоб відіспався.
Отець Віталій і Оксен майже не пили. Сиділи поруч, Оксен поштиво пригощав шановного гостя, але батюшка їв дуже мало: надкусить трохи — і годі.
Після поминального обіду пішли в садок: батюшка захотів трохи прогулятися — оглянути Оксенове хазяйство.
— Гарно у вас тут, як у раю, — хвалив він, оглядаючись довкола. — Тихо, спокійно — Божа благодать. Жаль, що матушки з нами немає!
— А ви і матушку привезли б до нас, — запросив одразу Оксен. — Пожили б отут, скільки їх душенька забажала б...
— Дякую, Оксене, може, якось і зберемося, — пообіцяв отець Віталій. Потім, уже від’їжджаючи, запросив Оксена до себе:
— Завітайте в цю неділю до мене, — і так, ніби між іншим, додав: — Можливо, що в мене будуть гості, — обіцяла приїхати Таня.
Палкий рум’янець пропік засмаглі Оксенові щоки, він збентежено відкашлявся, відвів очі: відтоді, як познайомився з отією світловолосою панною, вона частенько-таки провідувала його у думках.
Знав, що застарий для неї, не смів навіть надіятись, що вона зможе покохати його, та все ж нічого не міг вдіяти з собою: юне обличчя її не раз випливало в оманливому світлі нічного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своїм у вікно. Обличчя гойдалося перед Оксеном, підпливало до нього впритул, мерехтливе і звабливе, лукаво світило очима: «Я так подобаюся тобі?» — «Дуже!» — «Так чого ж ти не цілуєш мене?..»
І не раз схоплювався з постелі Оксен, гамуючи серце, що гупало, як несамовите, йшов до відра, мочив студеною водою голову, щоб охолола, а потім виходив надвір. Стояв навпроти місяця, шо шкідливим дітиськом відскакував од вікна, як тільки грюкали двері, видирався по гінких яворах на якийсь там небесний припічок та й виставляв звідти невинне обличчя: я нічого не знаю, нічого не чув. Довго стояв Оксен, роздимаючи груди, а ніч чаклувала над ним, терлася об його розхристані груди муркітливою кицькою, торкалася серця м’якенькою лапкою: «Я добра, я хороша, звірся мені, і я дам тобі те, чого ти найбільше бажаєш». І вже виводила з таємничо застиглого саду легкі дівочі тіні, виткані зі срібного сяйва, і вигинались у дратівливому танку, манили й кликали його за собою прозорі дівчата. «Свят! Свят! Свят!» — відступав до порога Оксен, але в хату не тікав, бо ніч, припавши до самого вуха, русалкувала — нашіптувала в самісіньке серце: «Чого ж ти стоїш? Бери, яка для тебе найкраща, бо вони всі кохають тебе!»
І вже якась диявольська сила штовхає його в спину, і йде Оксен, завмираючи серцем, прямо на садок, та тільки підходить, як дівчата зі сміхом розсипаються на дрібненькі сріблясті скалки.
«Свят! Свят! Свят!» — отямлюється врешті Оксен, кладучи на себе хрест, а потім починає хрестити садок, хату — всі чотири сторони світу, щоб згинула нечиста сила, якій недовго й погубити доброго чоловіка.
— Господи Ісусе Христе, помилуй мя, грішного, царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога о нас, — шепоче Оксен простеньку молитву, що її навчила його матуся в далекому дитинстві на всі випадки життя. Та ні хрест святий, ні молитва не можуть до кінця знищити всі чари, бо вони вже — в самому Оксенові: злилися з ясними очима отієї русокосої панночки, що сиділа поруч із ним за столом. «Не такий я вже й старий для неї, — думає врешті Оксен, — а мені ж рано чи пізно, а треба привести хазяйку до хати. Олеся вже давно на порі, не сьогодні-завтра піде собі геть, як тільки попадеться добрий чоловік, а що ж ми втрьох вдома робитимемо? Сам бачиш, Господи, яка в мене безвихідь, тож прости вірному рабові своєму за його невільні грішні помисли...»
Наступної неділі запрягає Оксен Мушку та й їде до священика Віталія в гості — не так пострічатися з батюшкою, як побачити його молоденьку зовицю, що, не відаючи навіть, сама того не бажаючи, запала в серце сорокап’ятилітнього чоловіка, приворожила його на своє безталання.
Колись, мріючи про майбутнє заміжжя, уявляла Тетяна Світлична собі його так: висока біла церква з веселими дзвонами, мармурова паперть з рожевими східцями, і вона опускається
