І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Вимріяна церква в плині дівочих років зазнавала певних метаморфоз — не мінялися тільки дзвони: з дзвінкої стоголосої міді, з ніжного срібла та щирого золота, бо тільки такі були гідні її прийдешнього шлюбу.

Колись, мріючи про власне заміжжя, бачила себе Тетяна обіруч з високим ставним юнаком, елегантно вбраним у чорний костюм. Чорні лаковані черевики відбивають золотий блиск її черевичків, дужа рука ласкаво і мужньо підтримує її на отих сходах, закохане обличчя віддзеркалює кожен порух Таниного лиця, бо ж він не бачить нікого й нічого, крім чарівної своєї дружиноньки.

Спершу юнак той не мав певних рис. Просто був носієм «ідеї», що опановувала Танину легковажну голівку, певним фоном, без якого вся ота весільна картина була б неможливою. З роками «він» став набирати конкретніших рис. То був дуже подібний до вчителя історії, якому вона колись пробувала подарувати серветку. То молоденьким офіцериком з такими симпатичними вусиками, що Таня ладна була розціловувати їх з ранку до вечора. То, після заміжжя сестри, — Віталієм з його неземної краси обличчям. І, нарешті, Олегом.

Тут шлюбний юнак набув найконкретнішого втілення. Він просто-напросто не міг уже бути кимось іншим. Ніколи. Ніким. Тільки Олегом.

І ось весільні дзвони лунають над нею — чому ж вони наче відлиті з найтемнішої міді? Де поділося срібло і золото, що своїми ясними, веселими, сонячними відтінками мали скрасити оце похоронне вибемкування? Чи, може, невідомий майстер у хвилину розпуки домішав у ці дзвони металу, з якого кують ланцюги та кайдани?

Ось поруч із нею іде її чоловік — чому ж він чужіший чужого? Який злий чаклун підмінив їй Олега, віддав її в руки людини, що годиться їй хіба що в батьки?

І Таня вже рада, що немає отієї вимріяної мармурової паперті з рожевими сходами, ні високої білої церкви, бо її серце наче пов’язали чорненькою хусткою монастирської сестри-

черниці.

Відразу ж із церкви пішли провідати тата.

Благословивши дочку на гіркий цей вінець, тато невдовзі помер: він наче боявся, що не витримає — пожаліє її, і тому поспішив заховатися від Тані в могилу. Поховали його не біля церкви, де лежали всі священики, а посеред парафіян, — така була остання татова воля. «Ви ж покладіть мене серед людей, мені там буде веселіше лежати». І ось він лежить серед них — Василів, Микол, Оникіїв, — кого утішав у злигоднях та горі, кому обіцяв царство небесне по смерті, — що ж він скаже Тетяні, яка, як слухняна, покірна дитина, не осмілилась порушити дане татові слово?

Могила мовчить, непорушна й німа, мовчить білий хрест — символ страждання і горя. Тані вже здається, що тато і звідси кудись перебрався — заховався від неї. Затуляє почорнілими долонями очі — не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забиває затужавілою глиною вуха — не хоче чути Таниного зламаного голосу. Обіцяє їй щастя лише у царстві небесному, а не тут, на землі.

Так і не поговоривши з татом, Таня слухняно дає відвести себе додому, а потім збирати в дорогу — в іншу, чужу й невідому їй хату, яка віднині, і прісно, і на віки вічні має бути її домівкою. Там вона житиме, родитиме оцьому чужому чоловікові дітей, там і постаріє, а потім — помре, там її і покладуть на вічний спокій — там, а не тут, біля тата й мами, бо тепер вона — відрізана скибка, яку хоч як уже не тули — нізащо не стулиш.

Забирав Оксен молоду свою жінку пізньої осені, вже після того, як обжалися та обмолотилися. Оголені поля сумовито жовтіли стернями, тільки де-не-де стирчали копи й полукіпки, спиналися навшпиньки, виглядаючи своїх заледачілих господарів. Вилинялі під щедрим літнім сонцем барви поволі блякли, зорані ниви молили дощів, а дощів уже не було, і вже й небесна блакитна рілля покривалася блідим пересохлим пилком.

Довкола стояла осіння впоєна тиша, коли все якщо й заговорить, то тільки впівголоса, якщо й крикне, то лише на півсили, — і тоді приглушений відгомін не котиться дзвінко степом, не злітає до самого неба, а відразу згортає натомлені крила та й падає десь у ріллю. Навіть вітер, зледачілий на щедрих осінніх харчах, не гасав собі полем, а теж шукав затишку — прилягти, придрімнути, солодко стуливши повіки. Або зашитись у пожухлий гайок, сісти біля лапатого клена і в задумі зривати листок за листком, опускаючи їх із прозорих долонь, та й дивитись, як, тихо погойдуючись, пливуть ті листочки донизу, мов обпалені душі, лягають поміж своїх притихлих навіки братів.

Всю дорогу їхали мовчки: Таня вже вся закуталася в оту чорну хустину, що обгорнула їй серце, щойно батюшка вклав її руку в Оксенову; Оксен же почував себе якось ніяково перед цією міською панночкою, що її він бажав з усе більшою жадобою протягом останніх років, що насиналася йому чи не кожну ніч — приходила на холодну постіль удівця. І хоч те, у що він іноді боявся навіть вірити, збулося, Оксен уже знав, що не зможе зараз ні обійняти її, хоч це було тепер його правом, ні тим більше поцілувати, хоч поцілунок отой був би найприроднішим вчинком.

Може, саме ота її юна беззахисність так впливала на нього, а може, спогад про той єдиний поки що в їх житті поцілунок у церкві сковував Оксена, — і те, як повернулась вона до нього зблідлим обличчям, як злякано відсахнулася, відчувши дотик його вусів, а потім міцно заплющила очі, так наче мала відбути якесь неминуче покарання, і як губи її навіть не поворухнулися під його жорсткими гарячими вустами, — тільки він зараз навіть боявся зустрітися поглядом зі своєю молодою дружиною.

Лише одного разу зважився на слово Оксен: коли йому здалося, що кобила Мушка загубила підкову.

Оксен натягнув віжки, бричка зупинилася, позолочена сонцем пилюка посунулась двома вузенькими хмарками вздовж колії, обганяючи застиглі колеса.

Приладнавши до передка віжки, Оксен спритно зіскочив, пилячи нові хромові чоботи, пошиті заради весілля, підійшов до кобили. Нахилився, стукнув долонею під бабку, коротко кинув:

— Ногу! — і коняка покірно підняла копито.

Так і є: підкови не було, тільки стирчали збиті головки вухналів.

«Ох ти, Господи!»

Оксен досадливо поморщився, постояв вагаючись. Підкова була новісінька, він учора, перед тим як їхати в Хоролівку, побував у коваля, і от тобі маєш: загубилась підкова!

«Ох ти ж, Господи!»

Оксен крадькома глянув на Таню. Вона сиділа байдужа, дивилася кудись у степ. Тоді він пройшовся трохи назад, надіючись, що підкова загубилась недавно.

Підкови не було.

І хоч як Оксенові незручно перед молодою дружиною, та жаль за підковою все ж переміг, і він, підійшовши до брички, сказав:

— Повернусь та пошукаю, — а що Таня байдуже мовчала, додав, — підкова ж новісінька, я її щойно поставив...

Таня мовчала.

Оксен пройшов, мабуть, із верству — підкови не було. Трапився перехожий, Оксен не пропустив нагоди — спитав, чи не знаходив підкови.

— Підкови? — перепитав його дядько, радий нагоді перекинутись словом із добрим чоловіком.

— Еге ж...

— А яка вона була: нова чи стара?

— Та нова, щойно від коваля! —