І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
До води довго не міг докопатися, хоч вибехкав шахту сажнів на двадцять, та лопату не кидав, і одного разу його таки добре привалило землею. На жінчин крик збіглися люди, спустилися в колодязь, відкопали Протасія, відкачали на свіжому повітрі. Протасій звівся, похитуючись, підійшов до темніючого провалля, з жалем сказав:
— Бач, завалилося. До води ще раз копнути лишилось, а воно взяло й завалилося.
І знову поліз у колодязь.
Вода й справді появилася в той же день, від чого Протасій ще більше увірував у свою несхибність. Була вона, правда, якась гіркувата на смак, навіть худоба неохоче пила її, але Протасій твердив, шо смачнішої не знайти навіть у Яреськах, не те що на їхніх хуторах.
Не ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому — рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоє!» Накладав Івасюта важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:
— Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту...
З отакою людиною довелося мати справу Оксенові. Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив його в шинок.
Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горілки, за одним духом вихилив цілісіньку чарку:
— Міцнюща царська водичка!
— Де в біса міцнюща, коли Янкель її пополам з водою мішає — Протасій роззявив величезного рота, виплеснув туди горілку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло.
— А хіба це м’ясо! — вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.
— Ай справді, — притакнув догідливо Оксен, — щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель...
— Хто, Янкель? — перепитав Оксена Протасій. — Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шелега за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.
— Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, — пробував підпрягтися Оксен до Некованого.
— Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! — вигукнув Протасій. — О-го-го. якби мені його заробітки, я б і горе покотив!
Зовсім збитий в пантелику Оксен тільки розкрив рога: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:
— Вип’ємо ще по одній.
— Заждіть, куди поспішати, — спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: — А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.
За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:
— Проходив я оце мимо вашої ниви — гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни...
— Який там у дідька чорнозем — самі супіски!
— Але ж родить там непогано!
— Родило б вам так — давно зуби на полицю позакидали б!
— Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, — гнув свою лінію Оксен. — От давали б мені хоч і триста рублів — не продав би!
— А я і не подумав — продав би! — вигукнув запально Протасій.
В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:
— А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли б?
— Хто, я?
— Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?
— А нащо мені її назначати?
— Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? — почав гарячкувати Оксен.
— Та на якого дідька я його продавав би!
— Та ви ж самі щойно казали, що продали б! — розгнівався нарешті Оксен.
— Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!
Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із
шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.
Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу. Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати — спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».
Отак і листувалася жінка з Протасієм — через чужих жінок та чоловіків.
Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:
— Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть Бог, вернуся живим — іншу заведемо.
Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’йоть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі, — не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.
— Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! — кричав на Протасія розлючений взводний — Нє відіш развє, как он стреляєт?
— Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, — відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями вилися довкола.
І одна таки вцілила — кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.
— Це, видать, не німецька, — встиг іще прошепотіти він, непритомніючи.
Як тяжкопораненого завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, шо Протасій, слава Богу, живий, що куля його пожаліла — тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула». Була в тому листі прихована заздрість до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер, як той пан, на білих постелях, гляди, доживе ще до кінця оцієї проклятої війни. Але Протасієва жінка не воювала на фронті, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неї ота заздрість не дійшла: обхопила жінка свою голову, заголосила, немов по покійнику.
Та плач не плач, а жити якось треба. Відходила весна, хто зміг, давно уже обсіявся, Протасіїха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висіяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи і борщі, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяїн та повернеться, то нехай уже сам дає їй лад.
Так і лишалося б оте поле,