І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Мене не зіб’ють — я сам їх усіх позбиваю! — похвалився Оксен.

Схвальний усміх скупо торкнув тверді батькові губи. Він оглянув міцну постать сина, помітив войовничі вогники в сірих очах, ласкаво відповів:

— Отак, сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому ділі хто повалив, того й верх, за тим і цар, і закон...

Багато, дуже багато років минуло після тієї розмови. Виріс, одружився Оксен, уже сам навчає дітей, як жити на білому світі, а й досі пам’ятає оті батькові слова, що стали для нього другою Євангелією. І нехай уже і його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-приліпилося оте бусурманське прізвисько, він і на крихту не поступиться своїм, не віддасть, не випустить з рук.

Повернувшись із каторги. Свирид якось відійшов од хазяйства: став розводити пасіку. Спершу саджав бджолині рої в колодки, згодом дістав у Яреськах кілька вуликів, а потім і сам став майструвати — ставити під крислатими яблунями акуратні бджолині будиночки. Звів добрячий курінь і, як тільки теплішало, перебирався туди. Не приходив навіть їсти до хати: їжу носили йому онуки, а часом і Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тоді попадали на пасіку, поміж строгі шеренги вуликів, з льотками, оберненими до сонця.

Тут було дуже чисто, як у хаті на Різдво чи Великдень. Ніде ні смітинки, густа прикошена трава слалася рівним килимком, алебастром відсвічували побілені вапном стовбури яблунь, сонячні відблиски не металися наполоханими зайчиками, а спокійно лягали золотою фольгою, і дітям здавалося, що то дід попришпилював їх до трави, дерев та вуликів. Тут навіть вітер боязливо згортав розбишакуваті крила свої — тихенько погойдувався на вітті дерев, поглядаючи боязко на кремезного похмурого чоловіка, що поволі походжав у бджолиному царстві, оглядаючи вулики.

І тільки бджоли почували себе тут легко й вільно: золотими кульками пролітали над головами, снували тоненькі невидимі струни, що виповнювали повітря стриманим гулом, обсіювали льотки, обліпляли щільники — діловиті, працьовиті, невтомні, і з раннього ранку аж до пізнього вечора несли та й несли мед у свої вощані засіки.

Свирид усе більше захоплювався пасікою, і Оксен, хоч і закидав іноді татові, що той зовсім збайдужів до хазяйства, в душі був задоволений: пасіка теж починала давати неабиякий зиск, а тато ще й нахваляється, що наступного літа, як, дасть Бог, усе буде гаразд та не проморгають рої, — стоятиме в них у садку добра сотня вуликів.

При слові «сотня» Оксен аж здригається.

Скрізь, куди б він не йшов, про що б не думав, до нього в’язла оця цифра. Вагома, спокуслива, вона все більше оволодівала ним, зробила його майже забобонним. Він навіть гроші став лічити на сотні і, коли в нього в кишені бряжчало сімдесят, вісімдесят, п’ятдесят чи сорок копійок, не міг заспокоїтись, поки не округляв їх до сотні.

Коли збиралися на ярмарок і дружина зносила на воза важкого кошика з яйцями, питав:

— Скільки крашанок положила?

— Двадцять з половиною десятків. А що?

— Не могла триста?

— Та де ж їх набрати, коли кури не нанесли!

— Тоді п’ятдесят лиши вдома. Іншим разом продамо.

І таки добивався свого: віз на базар рівно дві сотні крашанок.

Оця цифра забрала над ним владу відтоді, як Оксен задумав округлити вісімдесят сім своїх десятин до ста. Десять купив якраз перед війною в пана: набридав його управителеві, возив йому подарунки, поки той намовив панка продати отой клапоть поля, що прилягав до Івасютиного, «бо на ньому, скажу я вам, Миколо Трохимовичу, наче чорти толочилися: що не посієш — ніщо не родить!..» Пан, спасибі управителеві, взяв невелику ціну. Правда, довелося дещо сипонути управителеві, але все ж обійшлося дешевше, ніж коли б він посунувся просто до пана.

Тепер лишилося купити три десятини. І їх не треба було далеко шукати, вони були поряд. Вклинилися в Івасютине поле, неначе заноза, не давали спокою ні вдень ні вночі. Коли б вони належали панові, то давно б уже перейшли до Оксена: не постояв би він за ціною, аби тільки стати власником отих десятин.

Та на біду те поле належало найупертішій на всю Полтавщину людині — Протасієві Некованому.

Скільки знали Протасія, він усе робив не так, як люди, а навпаки. Ще малим здирав із нього шкуру батько за оту віслячу упертість. Збирається, було, Протасій гуляти, надворі мороз, аж земля тріщить, батько й каже:

— Одягай, сину, кожуха і валянки та не забудь і рукавиці, бо прийдеш і без ніг, і без рук: бач, яке холодище надворі!

Протасій, що вже примірявся до валянок, відразу ж роздумає:

— І зовсім не холодно. То вам, тату, так тільки здається.

— А, вража дитино, так ти батька не слухатись! — закричить тоді батько, ухопить добрячу хлудину та й почне періщити нею впертющого вилупка.

Перереве, переплаче Протасій, а таки простягне руки за благенькими чобітьми, бо надворі ж — «аніскілечки не холодно»!

Повертається із забавок весь посинілий, пальці судомлять зашпори, а ніг уже зовсім не чути: стукотять, як дерев’яні.

— А чи не казав же я тобі, вражий сину, що змерзнеш! — стріча його докірливо батько.

— І зовсім не змерз, — видзвонюючи зубами, відповість упертюх та й полізе на піч, у гаряче просо, — виганяти лихі зашпори.

Одружився Протасій тільки тому, що батько раяв йому ще кілька років почекати, не поспішати з цим ділом.

— Ти ж іще, сину, молодий, ще й не напарубкувався як слід.

— А нащо мені парубкувати!

Батько глянув був на чаплію, що з роками замінила пужално, а потім махнув безнадійно рукою:

— Про мене... Захотів у петлю — стромляй туди свою дурну голову! Засилай старостів хоч і сьогодні, якщо тобі так приспічило!

Протасій не був би Протасієм, коли б не заперечив і тут:

— І не сьогодні, а завтра.

Батько так і вилетів з хати. Ухопив нові граблі та й потрощив їх на друзки об дубову колоду.

Женився Протасій, завів густі вуса, що, однак, не звисали донизу, як у всіх порядних людей, а вперто дерлися вгору, намагаючись повиштрикувати очі хазяїнові, та розуму йому не прибавили ні жінка, ані роки. Дітей не мав, може, тому, що інші їх мали, у дворі не було ні пенька, ані деревини: люди саджали вишні та яблуні, груші й сливи, Протасій же поїхав світ за очі, навіз сосонок та дубків, понавтикав довкола халупи:

— Виростуть — лісом торгуватиму!

Ліс так і не виріс, молоденькі деревця не прижилися, всохли на корені, але Протасій ще довго їх не висмикував:

— Приживуться.

Люди копали колодязь посеред двору або рили неглибоку криницю побіля річки, Протасія ж вперло на високий пагорб, на добрі гони від хати, та й то тільки тому, шо не було вже вищого місця.

— Там вода буде