І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

А може, і справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, — знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом — втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.

Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:

— Я сам.

— То я вас хоть пожду.

— Не треба... їдь, сину, додому, а я скоро прийду.

Син провів очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.

Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захід, а тато немов сам ліг на тому кладовищі. На столі холонула страва, Оксенова жінка — Варвара — нервово м’яла фартух, діти чекали-чекали на діда, що мав привезти гостинці, а потім ухопили по кусневі хліба та й майнули надвір, лише Олеся не відходила від вікна: тулилася до шибки, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який він із виду. Від далеких тих днів, коли ще була жива мама, туманною плямою хилитався спомин про величезного, завжди суворого та неусміхненого чоловіка, якого вона тоді дуже боялася, — з плачами йшла до нього на руки. Час від часу Олеся відривалася від вікна, повертала до Оксена худеньке, загострене донизу обличчя з пролісковими материними очима, питала тоненьким голоском:

— Братику, тато скоро прийдуть?

Дід же щораз більше сердився на сина: йому хотілося їсти.

— Що це за порядки к лихій матері! — бурчав він, сердито поблискуючи голодними очима — Нас покинув — з мертвими чоломкатись пішов. Що, мертві пождати не можуть?..

Нарешті батько прийшов, ще більш зсутулений та похмурий, ніж під час зустрічі з сином. Не помітив, здається, ні нової хати на чотири кімнати, ні інших обнов на подвір’ї, — якась думка гнітила його, не давала спокою. Таким же сидів і за столом: їв, що дають, пив горілку — анітрохи не п’янів, неохоче відповідав на дідові питання, що, наївшись та підпивши, пересердився на сина і все хотів знати, як там у Сибіру люди живуть.

— Та живуть же, — відповідав з погано прихованою досадою Свирид.

— І хліб сіють?

— Та вже ж не кукіль!

— То як же він на тому морозі росте? — дивувався щиро дід, бо, за його переконанням, у Сибіру не було ні весни, ані літа, тільки лютувала зима. — Це, знаття, там таку пшеницю сіють, що взимку родить?.. А ти привіз тієї пшениці?

— Нащо вона вам?

— Як то нащо! — аж руками вдарив об поли дід на отаку синову безголовість, — Та засіяли б — збирали б аж два врожаї: один взимку, а другий улітку!

Олеся, зашившись у куток, боязко позирала на бородатого сивоголового дядька, що був її татом. Почувала себе так, наче її обдурили.

Ні, не таким уявляла вона собі його, вимріювала довгими зимовими ночами, коли, повна дитячої образи на дорослих, кликала до себе тата — несла йому своє чисте серце.

Той, виплеканий у мріях, тато був чуйний і добрий, мав люблячі й ласкаві руки, цей же навіть не обійняв, не усміхнувся до неї: відшукав її важким поглядом, якось аж сердито покликав:

— Іди сюди!

І коли Олеся підійшла до нього, несмілива (забилося серце й затерпли ноги), коли глянула прямо на тата пролісковими своїми очима, він якось аж відсахнувся, прикрив її очі широкою долонею, легенько штовхнув її в лоба:

— Ну, добре... добре... йди собі, грайся, — так, наче дитина обпекла його своїми очима.

Більше ні слова не сказав їй. Не обійняв, не приласкав, так наче зустрів чужу дитину, а не рідну дочку.

«Рідну?» — перепитує себе Свирид, і знову випливає перед ним непокірне обличчя Олени, неприхованою ненавистю палахкотять її очі, обпікають слова: «Не ти мені чоловік, а Василь...» «Так чия ж ти дочка: моя чи Василева?» — питає в думці Свирид принишклу дитину, що сидить у кутку, як Божа кара, як вічне прокляття. Що б він віддав, аби тільки взнати правду! Сьогодні над могилою невірної жони стогнав-просив: «Скажи!» Але могила затято мовчала. Підіймав до неба руки, молив Бога: «Врозуми!» Але й Бог не озвався до нього. І він не знав, у кого ще питати, до кого молитися, кого просити, — увесь світ, здавалось йому, повстав проти нього.

Тому й не слухав він, що каже йому син, тому й дратували його причепливі розпитування старого, який давно вже наївся дитячого розуму, і Оксен кінець кінцем вирішив, що тато просто натомився з дороги і йому треба відпочити.

То була неспокійна, безрадісна ніч.

Дід ворушився на печі, бо все ніяк не міг заспокоїтись, що Свирид не привіз додому сибірської пшениці, все гнівався на синову некмітливість.

Невістка думала, шо в свекра — важка вдача і їй нелегко буде йому догоджати. Все мовчить та сопе, іноді бовкне слово-друге, блимне вовчим оком — так і сипоне морозом поза шкірою! Справжнісінький каторжник, тільки й того, що немає на лобі тавра.

Олеся тихенько плакала, тепер уже зовучи в думках свою матір, а не батька, який так обікрав її сподівання.

До Свирида приходили спомини, ставали у головах, товпилися, заглядали у вічі — похмурі, нерадісні, а часто й страшні. То він бачить труп Олени, і як у неї підвернулась рука, коли вона впала без духу. І як він не витримав — визволив оту руку, хоч знав, шо Олені вже байдуже, їй уже не болить. Але боліло йому, і зараз починає боліти, так, наче отой біль дрімав у ньому всі вісім років, а тепер знову прокинувся, заворушився, поповз по ньому, хитаючи отрутною голівкою, показуючи роздвоєного язичка — вибирав, куди дошкульніше вжалити.

То до нього приходить Василь, тикає прямо межи очі вкорочені руки, глузливо сміється: «Ти мені поодщипував пальці, а я тобі душу надщипнув, бо ти помреш — не взнаєш, чия дочка Олеся!» — «Скажи чия, не муч мене, не катуй!» — просить Свирид, ладний землю гризти, аби тільки докопатися правди. «Не скажу, — відповідає Василь, — і не проси — не скажу, бо Оленка взяла з мене страшну клятву мовчати аж до могили». І скрегоче зубами сонний Свирид, стогне і дихає важко, а Оксен прислухається до того стогону, що його чути аж через двері, і йому стає моторошно й жалко старого, бо він догадується, чим катується батько.

Оксен і сам ще не так давно тільки й того, що терпів Олесю: не міг простити їй проліскових очей, які подарувала матір. Як зустрінеться поглядом, так і гризоне за серце давня невигойна образа: в нього було таке відчуття, наче мачуха зрадила і його.

Аж одного разу поїхав Оксен під Новий рік до лісу: хотів прислужитися батюшці — привезти йому ялинку.

Він довго ходив поміж деревами, грузнучи в глибокім снігу, поки вибрався на широку галявину, оточену гостроверхими соснами. Посеред