Гіркі землі - Галина Пагутяк

— То не Бог, — посміхнувся хлопець. — То я щойно придумав. Бог не так розмовляє.

— А як Бог розмовляє?

— Тишею, панночко, тишею. А зараз нема тиші, як бачите.

Ліля не знала, що йому на те відповісти, і показала рукою у бік автостанції, де колись був єврейський цвинтар:

— Ваші туди пішли.

— Знаю! Але я туди не піду. Мені нема до кого лягти. Та я й не галахічний єврей. Сирота. Мамця моя була русинка, придбала мене з господарем, як служила в шинку. Але вродою я вдався у тата, і він мене послав до хедеру.

— А мама?

— О, мамця покинула сей світ з моїм першим криком. Я навіть не маю її портрета. Тато виїхав до Америки ще перед війною, і на кораблі заслаб, і тепер він на дні океану.

— А що, йому зле було тут, в Бориславі? Він же мав тут бізнес?

— Політика, панночко, політика. Чули про соціалізм?

— Та чула, — скорчила гримасу Ліля. Соціалізм її цікавив найменше. Вона хотіла спитати, чому батько не взяв його з собою, але помітила на скроні хлопця криваве садно. Вулиця, вечір, підлітки, камінь, коли він нахилився, щоб підняти книжки, які вирвали у нього і кинули в болото…

І тут до її ніг упав півмісяць.

— Овва! — пробурмотіла дівчина. — Тепер лишилось дочекатися сонця.

Вона взяла півмісяць в руки і спробувала зігнути, але ця річ була явно не китайського виробництва: небесне світило виявилось твердим і досить важким, і краї були оплавлені.

Єврейський сирота тим часом зник. Ліля озирнулася довкола — ні сліду. Вона повернулася до місяця. Той був завбільшки як решето, в якому мама просіювала муку: не дуже великий, середній. Решето не влазилося в кухонну шафу, тому висіло в комірці на цвяшку. Недобре, щоб місяць валявся на землі. Ліля взяла його за два ріжки і понесла до дерева, що росло між криво покладеними бетонними плитами. Вклала між гілками, щоб вітер не скинув. Якщо люди не повернуться, природа завоює Борислав. Їй вже небагато лишилось: заводи і фабрики знищені, багато будинків розвалилося. Може, у цьому й полягав задум Творця? І почав він з Борислава. Не з Мегіддо, не з Нью-Йорка чи Москви. Обрав це місто з поміж інших, бо воно нагадувало йому Содом і Гоморру. Варто черкнути йому сірником — і все вибухне.

А Ліля лишилася спостерігати, бо випадково не перетворилась на чорного птаха. Нічим не примітна Ліля. Вона, може, й відчувала, що применшує свою роль, але хіба вона аж така розумна, чи очі в неї кращі? І гріхів у неї скільки. В Італії жінки і дівчата бігали на сповідь до своєї церкви, але останні два роки Ліля мешкала у містечку, де був хіба костел. Ліля — ще й безбожниця. Перший рік молилася, а потім перестала. Не могла.

Ні, це випадково сталося. Якби вона залишилася того дня вдома, то потрапила б у зону перетворення і зараз летіла б у величезній чорній зграї разом з батьком і братом.

Вона подивилася на місяць, що вистромив роги між листя. Йому там буде добре. Це все, що Ліля може для нього зробити. Музика грала так безжурно, як на танцях. Шкода, що так вийшло з Остапом. Він не такий, як інші хлопці, але і в ньому є щось від них. Він ніколи б не оженився з дівчиною, яка пройшла через Італію. Він хотів би мати добру матір для своїх дітей… Щоб дівчина мала косу до пояса, читала вірші і вміла вишивати. Щоб була схожа на його матір. Фе! Втім, Остапові така б пасувала.

Ліля пройшла повз великий порожній базар з залізними ятками, схожими на гробівці. За ним була автостанція. Там стояли два жовті автобуси: один на Стебник, інший на Дрогобич, але будівля автостанції перетворилась на купу скла і цегли. Звідси тато проводжав маму до Львова. Як він, певно, злиться, що відпустив маму. Він не дуже хотів, щоб вона пхалася в таку далечінь. Цьотка має доньку, зятя, а тут світ може завалитися, поки вона райзуватиме.

От і завалився! Лілі стало весело. Батьки звикли, що все відомо наперед, ніщо не втрутиться у їхні плани. Брат знайде собі роботу й ожениться з дівчиною із порядної родини. Ліля врешті знайде собі італійця, краще багатого. А чи порядний, то вже не має значення, бо то ж не Борислав, де стіни скляні, усі все про всіх знають. Стало їй тоскно відразу. Та чого тепер перейматись такими речами, стоячи на зірках і потримавши в руках місяць! Он музика на Висипах грає, Кася веде у кривому танці дітей вздовж вогняної ріки, все далі і далі від рідного дому і ставка, в якому втопилася, євреї моляться перед тим, як лягти у святу землю… А їй треба спостерігати за новим небом, яке ще порожнє, хоча старе згорнулося, наче сувій. У новому небі немає місця для старої землі, з нею мусить щось трапитися. Принаймні, з Бориславом уже сталося. А там настане час і для вогню війни на сході, і для туману на заході. Треба йти подивитися на цісаря Франца-Йосифа, який явився не з туманного недосяжного Відня, а з тамтого світу. Цісар мертвих, а не живих. Але Ліля не є його підданою, вона не має жодного підданства. Сама по собі.

Вона пішла на звук вальса Штрауса і врешті ступила на дорогу цісаря. Пізнала по тому, що дорога була всипана квітками: ромашками, волошками, дзвіночками, маками, — наскубаними на луках і полях. Лежали вони не на асфальті, а на мокрій заболоченій землі, і вже були добряче притоптаними. Лілі потрібне було люстерко, бо, може, на лиці лишилися сліди нафти. Вона провела рукою — ніби чисто. Попереду Ліля побачила дві скулені постаті з костурами, обидва старці несли щось кругле і блискуче, схоже на тацю. І не несли мирно, а шарпали кожен до себе і сварилися. Десь далеко іржав чимось стривожений кінь. Його голос перебив гру оркестру, аж щось розладналося. Добрячий, напевно, кінь, судячи з потужного іржання. Воно було живе, не схоже на тихе шемрання мертвих і їхню шепеляву мову. Кася теж спершу така була, але потім розговорилась. І Остап. Вони так довго лежали в землі, що геть знесиліли. Однак у них, на відміну від Лілі, була мета, тоді як вона сама не знала, чого хоче. Вищої