Гіркі землі - Галина Пагутяк

— Чи не оці? — дід махнув костуром.

Ліля озирнулась і побачила Остапа з Касею, які вийшли з парку. Вона кинулась до них:

— Я знаю, куди нам треба йти! До цісаря! Дідо каже…

— Справді? — зацікавлено перепитала Кася. — Підемо, аякже!

— Який дідо?

Ліля подивилась на те місце, де залишила старого. Нема нікого.

— Цісар давно вмер, — зауважив Остап.

— Я знаю! Але тепер мертві воскресли, чому б цісареві до них не з’явитись? Він перед ними добре завинив. Дідо хоче, щоб цісар повернув йому очі. У нього замість очей ямки.

— Хочете щось у нього попросити?

Його іронічне питання розсердило Лілю. Вона ніколи не була прохачкою. Та й хіба можна виразити словами те, чого вона хоче, коли сама не знає, що буде для неї найкраще. Повернути час назад, щоб вона не поїхала до Італії? Того жоден цісар не потрафить. Повернути їй віру в людей, зняти тягар кривди з серця?

— Як подумати, — зітхнув хлопець, — то я волів би жити під цісарем, а не під большевиками.

— А що, третього варіанту немає?

— Вільна Україна — се прекрасна утопія, панно Лілю. З одного боку — гори і туман, з іншого — війна і смерть. А посередині — руїна.

— Але ж ви тішилися спершу!

— Панна Катруся мені дещо пояснила.

— А що вона може знати? Теж мені експерт!

— Дивіться!

Стало видно дорогу, і там, де мав бути Барабський міст, заблимали кволі вогники.

— Треба підійти ближче, — сказала Кася. Вона першою рушила вперед, зробившись враз сміливою, хоча Ліля і не вважала її боягузкою, бо то ж Кася провадила її містом, знала його краще. Хоча в цьому Бориславі не було ні дерев’яних хідників, що нависали над болотом, ні самого болота. Але й не було вивіски кнайпи «Барабський міст». Та й самого будинку не було, і це Лілю не здивувало. Однак міст був, і внизу, на лівому березі, світились вогники. Від цього накладання різних часів можна було збожеволіти, однак Ліля не могла не помітити певної логіки у цьому руйнівному хаосі. Коли археологи відкривають різні культурні шари і все це оглядають, ніхто з них не божеволіє, опинившись однією ногою в Трипіллі, а другою в 21-му столітті. Ліля так само спостерігала метаморфози Борислава: трохи відсторонено і зачаровано. І, зрештою, не була сама. Мала коло себе Касю, а тепер ще й Остапа.

Коли вони глянули з мосту на берег, то побачили багато-багато маленьких дітей у брудних сорочечках і босих. Вони сиділи довкола дерев’яних балій з чимось темним і ліпили свічки з цього місива. Серед них ходив маленький хлопчик років чотирьох і роздавав ґнотики. Мав їх цілий жмуток. Діти обліплювали ці ґноти воском, дмухали, і свічки починали горіти. Встромляли свічки позад себе і знову бралися до роботи. Деякі з дітей були такі малі, що, певно, ще й розмовляти не вміли, а працювали, як дорослі.

— Господи! — тільки й вимовила Ліля.

Така дрібнота сама на березі, над рікою, що шуміла, набравши небесної вологи, за крок від безодні…

— Я знаю, що то за діти, — кашлянув обережно Остап і скоса зиркнув на Касю, — але про се молодим панночкам краще не знати…

— Панич думає, що я нічого не знаю про життя? — іронічно спитала Кася. — Я знаю! Прецінь, я не в кляшторі зростала.

— То скажіть мені, — попросила Ліля. — Я знаю, що це мертві діти, живі стали птахами.

І Кася, чітко карбуючи слова, відповіла:

— Се — нешлюбні діти. Ненароджені, задушені після пологів, втоплені, викинуті на смітник. І ті, що вмерли від хвороб і нестачі поживи. Так чи не так, пане Остапе? Певно, ви, як усі мужчини, судите тих нещасних матерів, вважаєте їх розпусними?

Коли Остап оговтався, то пробелькотів:

— Але хто вам уклав у дівочі уста такі слова? Се не ваші слова!

— Не все одно чиї? — визвірилась Кася. — Я знаю, що дітозгубництво — страшний гріх, але чому він має падати лиш на одну особу?

— Кася каже правду, — втрутилась Ліля, — бо за все відповідає чомусь жінка. Тепер теж таке трапляється серед бідних людей.

— Та що ви кажете? — ледь не заламав руки Остап. — Задушити дитину і кинути в яру — на таке навіть звірина не здатна! Направду, я був про вас обох кращої думки…

— Та пішов ти! — огризнулась Ліля.

І Остап пішов.

— Чорт з ним! — махнула рукою Ліля. — Він і так ненадійний. Втік від війська, хоч міг би піти у повстанці — хіба то хлоп? Обійдемось без нього. Якби ми його не покликали, то він би дотепер підглядав за нами з кущів.

— Мені він спершу видався чемним. Та й тема ся дражлива, ліпше було не починати цієї бесіди. Я се справді вичитала з книжки. Дівчата приносили до гімназії. А дехто розповідав про такі випадки. Я от думаю, що сталося з дівчиною мого брата. Вона б точно не позбулася дитини. Про се знав цілий Борислав. Який встид для родини! Цікаво, хто народився у неї: хлопчик чи дівчинка? І як назвали?

— Чомусь розплатилася ти за це, а не дівчина твого брата!

Але Кася не відреагувала на це справедливе зауваження. Лілю не цікавило, як склалася доля тієї дівчини і її дитини. Вона стала придивлятися до дітей, що талапалися у земляному воску, ліплячи неоковирні свічки, що гнулися і немилосердно чаділи. Крізь шум води вона розрізнила інший звук. Діти співали. Мелодія видалась Лілі знайомою, але слів вона не могла розібрати.

— Тихше! — сказала вона Касі. — Слухай!

Поступово з тоненьких дитячих голосочків вибудувалася мелодія і слова:

А вода по камені, а вода по білому

Тихо йде, тихо йде.

— Ой! — вигукнула Кася. — То ж гаївка! Мене тато водив на Городище до церкви на Великдень. А в кривого танця не виведеш кінця…

Ліля теж згадала, як малою ходила на гаївки, тато казав «гагілки», правда, до іншої церкви. І два роки тому на Великдень теж ходила, але вже дивитися.

— То треба, щоб хтось вів танець. Старший. А в них нема кому, — зажурилась Кася. — Тому вони сидять.

— То поведи ти! — раптом сказала Ліля. Кривий танець міг відвести дівчину подалі від дому. Вона не хотіла, щоб від Касі не лишилось нічого.

— Ой, не знаю, чи в мене вийде! — завагалась Кася, хоча очі в неї спалахнули.

— Тут більше нікого нема, крім нас. Я знаю, що ти любиш дітей. Ти хотіла бути вчителькою, правда?

— Як