Гіркі землі - Галина Пагутяк

— Вона правду каже, — мовила Кася. — Нам нема чого по горах дертися. Ся жінка не бачить нас, але зачула наш запах. Ходімо хутчіше, щоб вона за нами не пішла.

— І що з того? — здивувалася Ліля. — Хай би йшла собі за нами.

— Ти ще нічого не знаєш. Сі духи голодні і спраглі. Їм треба поживи. Ти стратиш силу, якщо заговориш з нею. Вона вже тебе приманює.

Яр, до якого вони збігли, розділяв два пагорби, і посеред нього плив брудний потік. Ліля знала, що там мусить бути кладка, і невдовзі вони її знайшли, тільки ця кладка була вже не залізна, а дерев’яна.

Коли вони перейшли через кладку, зникло сонце, і на небо висипали зірки. І всюди на горах і на долах спалахнули вогні. На просяклій нафтою землі виросли шиби, наче казкові вежі. Чулися вигуки, блимали ліхтарки, сичала пара, — одне слово, кипіла робота. Вдень і вночі. Повиростали залізні ажурні стовпи, напнуті дроти несли вісті на біржу, а на місці алмазного заводу відсвічували червоним вежі електровні. Життя буяло в Бориславі. Ліля зачудовано спостерігала за цим, а Кася просто світилась радістю. Її лице і сукенка знову стали чистими.

— Може, я побачу маму, тата і брата! — вигукнула вона. — Ходімо додому!

Ліля зрозуміла, що то був час, в якому Кася залишилась назавжди юною. «А де мій час?» — подумала вона.

— Скорше, Лілю, скорше! Я так скучила за мамою.

Кася кинулась вперед і раптом опинилась у ставку. Вода масно виблискувала.

— Поможи мені! — закричала вона. — Мене щось не пускає!

Ліля кинулась до неї. Ставок був неглибокий скраю, але якимось чином Кася потрапила в яму і не могла з неї вибратись. Ліля вхопила її за руку і з силою шарпнула до себе. Вона сама здивувалась, що так легко вдалось витягти Касю з калабані.

Довкола почало сіріти, і ніч перемінилась у надвечір’я. В уяві Лілі постала рука, яка бавиться стрілками годинника. Це було незручно — залежати від маніпуляцій часом. Це могло врешті допровадити до розпачу як не її, то бідну дівчину.

Той ставок був і в реальності Лілі. Десь біля медучилища. І на ньому вдень плавали качки. Кася тремтіла на березі як осиковий лист, хоча промокла тільки до пояса. Ліля натомість не відчувала ні холоду, ні страху. Цей епізод нагадував якусь виставу.

Нарешті Кася перестала труситися і сказала:

— Се, — той став.

— Що за той став?

— Де я втопилась. Я знаю, що вона насправді не хотіла мене втопити…

— Хто?

— Тета Марія. Я стрінула її, як йшла зі школи. Ми говорили, і вона раптом розсердилась і пхнула мене у воду. А в мене був ранець з книжками, я не встигла його зняти. А вона навіть не обернулася. Відразу пішла…

— Господи, за що? Що ти їй зробила?

Кася шморгнула носом.

— Нічого. Се мій брат Орест хотів женитися з її небогою, а мої родичі не позволили. Вона й помстилася на мені. Я не маю на неї зла. Про неї казали, що вона трохи несповна розуму. Дякую, що ти мене витягла. Тяжко пережити се знову…

— Ти мене теж порятувала від прірви, — зауважила Ліля. — Забудь. Дивись, будинки тут цілі. Ходімо в місто.

Вони пройшли повз пустир з горбкуватими наростами, вкритими довгою цупкою травою, що зазвичай росте в місцях, пересичених вологою. Ліля не була певна, чи так було й раніше, а чи згодом додались городи. Вона не знала, чи добра врешті то ідея йти до центру. Десь далеко в бік Дрогобича щось погуркувало і було видно заграву. Але ж треба було кудись йти, щоб Кася не зациклилась на тому клятому ставкові. Небо стало низьким, набубнявіло хмарами, наче збиралось обвалитись.

— Я тобі щось скажу, — мовила Кася. — Нікому цього не говорила, бо відразу по тому померла. Та жінка, тета Марія, нарікала, що мої родичі сильно гонорові, шляхта паскудна. Се мені не сподобалось, і я сказала, що зараз люди не звертають на таке уваги. І що дідо мені казав: правдивий шляхтич той, хто ним став, а не той, хто ним родився.

— Не думаю, що це її аж так вразило. Певно, та дівчина була бідна?

— Та ні, вони були багатші за нас, хоча спершу були дуже бідні. На нафті зробили маєток, як багато хто в Бориславі. Навіть кам’яницю вибудували в Дрогобичі.

— І зараз такі є, хоч нафти нема. О, дивись, ні одного будинку не видно! Не знаю, що тут стояло раніше.

— Касарні. Їх було три, в мене там приятелька мешкала, Оленка. А он там ще одна стоїть. За деревами.

Дівчата наблизилися до старого дому, обвішаного супутниковими тарілками, і тільки тоді помітили гурт людей у пальтах, капелюхах і капелюшках, що здивувало Лілю, але Касю не лише не здивувало, але і втішило. Хоча вона швидко отямилась і цофнулась назад, знаком показавши Лілі стати за кущем бузку, що, видно, через брак сонця не цвів цього літа. Дехто з тих пристойно, але старомодно вбраних людей, мав коло себе клунки і валізи, а старий чоловік з вусами, закрученими догори, тримав на руках маленького кудлатого песика. Кася скрикнула і підбігла до нього:

— Пане Григорію!

Песик загарчав і втиснувся у пальто чоловіка.

— Панна Катруся? Як мені приємно вас стріти!

— Мені так само, пане Григорію! Чи не знаєте, де мої тато і мама?

— Я чув, ніби вони розійшлися, після того як стратили свою любу доню. О, перепрошую!

— А брат?

— Чув, ніби пішов на війну.

— То він не оженився з тією…

— О ні, як же можна!

— Пане Григорію, се моя приятелька Ліля… Ходи сюди, Лілю!

Старий тихо спитав, поки Ліля підходила:

— Не жидівка?

— Ні.

— Може, циганка?

— Та ні! Лілю, се мій вчитель математики, пан Григорій.

— Перепрошую, панночки, я не маю нічого проти іншої раси чи людності, але зараз жидів розстрілюють на Тустановичах лиш за те, що вони жиди…

— Чи ж таке можливе?! — сплеснула руками Кася.

— Ми з історії вчили, — озвалась Ліля, — але я не знала, що євреїв убивали на Тустановичах.

З євреями було все ясно, але чим не вгодили німцям оті інтелігентні й не дуже молоді жінки та чоловіки, як каже мама, пристійні. Ну, звісно! Другі москалі, 39-й рік. Репресії. Сибір. Ліля це знала не так з підручників, як від людей, що мовчали десятки років, а потім заговорили. І їхні спогади друкували в газетах. Вона пам’ятала мітинги, українські прапори… А потім все стихло. Люди, кленучи владу, потяглися до