Гіркі землі - Галина Пагутяк

— А чому ви не заходите до будинку? — спитала Ліля. — Тут нема нікого. Всі люди перетворились на чорних птахів і покинули місто. І мої тато з братом, напевно. А мама у Львові. Може, вона повернеться.

— Що та бідна дитина вигадує! — озвалася пані в капелюшку з вузькими крисами, що стояла найближче і прислухалася до розмови. Вона мала на руках рукавички і весь час теребила ґудзик на одній з них.

— Але ж се правда, прошу пані! — підтвердила Кася. — Я бачила тих птахів.

Старий втрутився:

— Пані Ельжбето, а вам не здаються дивними оті залізні кружала на балконах? І те, що замість шкла у наших прегарних дверях кавалок брудної фанери? А довкола якісь халабуди, там, що, свиней тримають? А попід вікна цибуля росте замість ваших слічних матіол? Як тут можна жити, не уявляю!

— Мене більше дивує, чого ця дівчина вбрана, як циганка. Я б постидалася вийти в такому вигляді на вулицю!

Ліля не полізла за словом до кишені:

— Тепер така мода, пані. Мені ваше пальто теж видається дивним. А то не кружала, а сателітарні антени, щоб телевізор дивитись.

— Як, як? — перепитала пані Ельжбета. — Звідки ти знаєш такі слова? І що вони означають? Матко Боска, я вже не знаю, на якому світі знаходжусь!

Пан Григорій відступив назад і подав знак дівчатам, щоб ішли за ним.

— Бачив я ваш дім, панно Катрусю. Забув сказати, що мама ваша перебралась до Дрогобича. Дім цілий, правда, помальований у якийсь дивний салатовий колір, і садка вже немає.

Отак делікатно він натякав, що їм треба йти звідси. Але Кася не хотіла розлучатись зі старим вчителем.

— О, я хочу туди піти! — вигукнула вона. — Може, мама мені листа залишила…

— Панно Катрусю! — докірливо мовив старий.

— Перепрошую, — зітхнула дівчина. — Я часом забуваю, що я мертва. Таким листи не пишуть.

— То правда. Але дуже вони плакали за тобою, молились. Нехай се тебе втішить.

Ліля не витримала:

— А чи чули вони вину за собою? Ну, оженився би брат з тією дівчиною, а там не зійшлися характерами, розлучилися — подумаєш, велика меція!

З виразу облич старого і дівчини вона зрозуміла, що ляпнула дурницю, і, щоб хоч якось пом’якшити напруження, перевела стрілки на себе:

— Мої — не чують.

Кася нічого на це не сказала, хутко попрощалась зі своїм вчителем, і, коли вони відійшли далі, дорікнула:

— Як ти можеш таке казати? Хто тебе тягнув за язика?

— Якби не твій брат, ти б жила, хіба ні?

— А кому потрібна правда? — тихо мовила Кася.

— Богу. Я не знаю, який Він, але мусить бути якась справедливість на світі. Мусить! Щоб на неї рівнялись. Оті бідні люди, що ми їх бачили, ріпники, вони сподіваються на справедливого цісаря. Знаєш, у тих старих, до яких я приходила, була картина, де цісар сидить у Бориславі на Висипах, і всі тішаться. Отак Бог повинен сидіти на небі і слухати, і судити несправедливих, розумієш?

— Треба вміти прощати, казав отець Михаїл, наш священик, — поважно мовила Кася. — Ти ще не розумієш, що на прощенні і забуванні тримається світ.

— Неправда! То погана наука. Кривда буде повторюватись знову і знову.

Ліля хотіла додати, що якби мала дитину, то ніколи б не відпустила її у чужі краї. Але в неї не буде дітей, доки вона не зможе простити і забути. А цього ніколи не буде.

— Ось мій дім, — показала Кася. — І знову тарілка на даху.

— Сателітарна антена.

— А де дерева? Фе, бульба під хатою! Хто бульбу садить коло дому? Під хатою мають рости квіти!

— Ти панського роду, я бачу. У моєму Бориславі люди голодні: ніяк не можуть наїстися. Знаєш, є такі речі, які треба забувати, щоб не псувати собі життя. Це — бідність і голод. Але кривду забути не можна. І пробачити також.

Кася наблизилась до хвіртки, але та була замкнена. Вона пройшла крізь залізну решітку, бо ж була духом, і спинилась перед сходами, що вели до будинку. Видно, було, що вона вагалась і була дуже напруженою. Ліля не хотіла, щоб вона туди заходила. Там напевно нема нічого з минулого. Та й євроремонт зробили. І що з того? Якась сила перетворила нових господарів на птахів, і хтозна, чи вони повернуться.

Зашуміло, і з неба полився дощ. Не злива, а тихий рясний дощ, який зазвичай починається надвечір і не стихає до ранку, а часом йде по три дні, і тоді потоки перетворюються на ріки. Ліля давно вже не бачила такого дощу, бо жила в іншій країні, де небесної вологи проливається скупо. Цей дощ нагадав їй не лише дитинство: зараз він був наче розмовою неба і землі, які довго не чули одне одного.

Худенька постать мокла під дощем по один бік паркану, а по другий мокла Ліля. Чого вони чекали? Зараз вони були далі одна від одної, ніж ті самі небо та земля. Бо Кася вклякнула і склала долоні до молитви. Лілі ніколи б не спало на думку вклякати перед своєю квартирою. Що краще, подумала вона, народитись щасливою, а померти нещасною, а чи жити в нужді, а потім здобути собі щастя? Ліля хотіла б перше. Мала б про що згадати. Що тримала синицю в жмені.

То був дивний дощ. Лілі здавалось, що він падає і ззовні, і всередині неї. Такий теплий, майже невідчутний, ледь солонуватий на смак. Вона ще б довго так стояла і дивилась, як Кася в білій сукенці вклякає ніби до причастя, тільки вінка бракує. Це заворожувало, гіпнотизувало навіть. Але якийсь рух у сутінках, зліва змусив її повернутись до реальності. І звуки: гупання, тупіт, ляскіт, ледь відчутні. Щось зароджувалось у цьому місті мертвих, де ніхто вже за нею не стежив, не міг завдати болю. І вона хотіла йти назустріч, дізнатися, чим усе закінчиться.

Ліля не розуміла смирення дівчини у білій сукенці. Як це не жорстоко, але її смерть батьки пережили легше, аніж би пережили смерть старшого брата. Її образ вони намагались відігнати від себе, як і співчуття сусідів та знайомих, і їм залежало на тому, аби захистити сина. Як вони боялись, щоб він не помстився за вбивство сестри, бо сів би тоді до криміналу, а то гірше, ніж смерть. Та й чорт з ними! А Кася або дурна, або наївна, що по суті одне й те ж. Ліля не могла бути такою, хоч би й хотіла.

Може, піти й лишити її? Але