Гіркі землі - Галина Пагутяк

в уяві Лілі раптом виник якийсь сиво-чорний клубок, що котився сюди і міг поглинути Касю, обмотавши її разом з будинком. Досі вони перебували в русі, були пильні. Вони не дозволили себе втягнути у безконечні розмови померлих, не тому, що належали до іншого кола, а тому, що хотіли бути бодай на крок попереду. У них була своя роль. Може, Кася й знала яка, але Ліля — ні. Від думки, що їхній спільний шлях може розділитися, їй стало страшно. Куди вона піде? В гори? Та їх навіть не видно за пеленою дощу. І чи дасть вона собі раду в місті, яке не впізнає? Десь у тому боці мають бути парк і кінотеатр. Якими вони стали? Ліля не була впевнена, що побачить ті самі струхлявілі стовпчики, з яких повидирали залізо, рештки танцювального майданчика, на який ходили мама з татом, перш ніж одружитись. Лілю оминули дискотеки. Брат усюди шастав, а вона мусила замість рівноваги сидіти вдома. Навіть не має що згадати.

Вітер пригнав велику темну хмару, і вона вже мостилася зручніше, примірялась, куди б його пролитись вже не теплим, а холодним дощем. Це спонукало Лілю до дій. Вона підійшла до хвіртки. Постать Касі виглядала напівпрозорою, наче будинок забирав у неї силу. Цього ще бракувало. Ліля хотіла штовхнути хвіртку, але руки вільно пройшли крізь неї.

— Вставай, Касю! — сказала вона. Ліля боялась доторкнутись дівчини, простіше було дмухнути на неї, як на пух кульбаби. — Що ти собі думаєш? Тут тобі не церква. Давай краще пошукаємо церкву.

Вона подумала, що церкви напевно зачинені, і ніхто їх не відчинить, бо паламар перетворився на чорного птаха. Так і будуть стояти до Страшного суду. В Бориславі Ліля навіть не потикалась до церкви, аби на неї не витріщались і не перемивали кістки. Але в Італії церкви завжди відчинені, і їй подобалося приходити туди, сидіти на лаві у прохолодній напівтемряві і думати про щось своє. А вдома про таке не можна було й мріяти.

— Касю! — повторила вона і відчула, що будинок і її притягує, щось шепоче, щоб вона прислухалась. Не запрошує увійти, а ніби забирає собі по частинці її розум. Може, те саме стається зараз з тими людьми, що стояли перед входом до касарні? Треба їх попередити.

— Я хочу, — прошепотіла Кася посинілими губами. — Я хочу тут лишитися. Ні, не хочу…

— Ти вже мелеш сама не знаєш що! — гримнула на неї Ліля. — Будинок тебе дурить.

Вона вже страх як не хотіла лишатися сама у цих сутінках, де невідомо, що діється, і певно, щось недобре. Хоч перед тим їй було начебто все одно. Най діється воля Божа.

— Лишайся зі мною, — витерла мокрий ніс Кася. — Будемо сестри. У мене тепер немає нікого. Ні мами, ні тата, ні братчика. Вони мене покинули.

— Нарешті дійшло! Покинули — це точно. А зрадили — це точніше.

— Так, — залепетала опритомнюючи Кася, — але так ліпше. Бо, якби всі люди вдавалися до ненависті і помсти, світ би завалився.

— По-твоєму, зараз він не валиться? І для чого ви тут усі повиходили: ті, кого зрадили і скривдили? І вбили. Тому і вийшли. Не знаю, що ви замислили, але в кожному разі не треба віддавати свою силу Бориславу. То все купа порохна. Ліпше збудувати новий.

— А куди подіти спомини? — Кася повернула до Лілі напівпрозоре лице. В її очах крізь паволоку пробивався вогонь. — Я вишивала серветку, таку гарну, з волошками і рум’янком. І матуру не здала. У мене навіть хлопця не було…

Ліля не знала, що на це сказати, тільки рукою махнула: ходімо. Як це не дивно, але Кася послухалася. Лілин голос виявився сильнішим за голос рідного дому. Але куди їм йти тепер? Гори вкривав непроникний туман. Він сховав і працюючі шиби, і вогні ліхтарів.

У парку завмерли нафтові гойдалки. Таке було й раніше. Але зараз, з огляду на переміни, в Бориславі нафта могла закінчитись цілком. Її так завзято видобували з нутра землі, що врешті вибрали до краплі. Борислав з того мав небагато: гроші йшли звідси, гроші втікали. У Дрогобич, Львів, Варшаву, Відень, Москву. Тепер гроші, правда, невеликі, пливли до Борислава, але не могли перетворитись на нафту. Перетворювались на потворні кам’яниці, дипломи про вищу освіту, плазмові телевізори, гіпсових гномів, золоті кульчики, шкіряні куртки і чоботи — усе, що може потішити невибагливий ЛЮД і є для нього символом пристойного життя. Ага, ще машини. Кільканадцять хлопців лежать на бориславських цвинтарях: одні розбились на машинах, що купили їм кохані матусі, бавлячи чужих дітей у Італії, інші померли від передозу. І всі про це знали. «А що я можу вдіяти?» — питав себе кожен.

У темному парку Лілю відпустило. Вона подумала, що хай би все так і було, може, люди з часом наїдяться вдосталь і помудріють. Їй закортіло піти до свого дому, лягти на диван, закрити голову коцом, щоб не було чути цього бешкету стихій, сухого тріску будинків, що розвалювались, цієї утоплениці Касі з її страшною історією, всіх тих, хто помер наглою, невідомщеною смертю. Вона досі не переступила поріг, за яким повністю зникає страх, вона блукала разом з тінями давно померлих, які готувались до чогось, може, до Страшного Суду? Але натомість їх поглинало, знищувало власне минуле. Правда, Кася вирвалася, хоч і не дуже охоче, і тепер треба відвести її від місць, що пов’язані зі спогадами. Чимось забавити, відволікти. Ось недобита дитяча гойдалка.

— Сідай, Касю, я тебе погойдаю. То моя гойдалка. Я коли верталася зі школи, на ній гойдалася.

Кася сідає. Ліля розгойдує того старого грата, тримаючись за металевий прут. Тієї гойдалки тут не мало би вже бути, тішиться вона. Напевно, збоку виглядає дивно: дві дівчини самі у темному парку. Кася сидить спокійно, але хто знає, що у неї на думці. Вона ослабла, відколи спустилась з гори, і зараз ще більше нагадує маленьку дівчинку.

«Куди тепер?» — напружено думає Ліля. Вона теж недалеко відійшла від Касі: чекає, що все зміниться, чекає на підказку. Її цікавість пригасає: вона знає, що всюди одне й те саме — розвалені будинки, порожні вулиці, духи. Цим усім керує небо. Доля Борислава залежить тепер від небесних примх.

— Там хтось є, — каже Кася, опускаючи ноги на землю і зупиняючи гойдалку. — Якийсь мужчина.

З-за товстого стовбура липи визирає бліде обличчя. Видно білий рукав.

— Хто такий? Чого ховаєшся? — гукнула Ліля, забувши, що перебуває зараз у примарному світі, де немає живих