Гіркі землі - Галина Пагутяк

— Ой, не треба було озиватись!

Ліля суворо блимнула:

— А мені пофіг! Гірше, ніж є, вже не буде.

— Ти не знаєш, як ще може бути, ой, не знаєш, — заскімлила Кася.

— Добре, що ти знаєш.

Якби це дівча знало, що можуть зробити з такими, як вона. Ліля спитала:

— Коли ти померла?

— У тридцять восьмому.

— Тоді ти нічого не знаєш. Через рік почалась війна.

Ліля гукнула:

— Виходь уже!

З-за дерева молодий хлопець у вишитій сорочці. Криваві плями на вишиванці не здивували Лілю.

— Доброго вечора! — привітався він.

— Чи ранку! — буркнула Ліля і звернулась до Касі: — Ти його знаєш?

Бо цей хлопець явно був не з того Борислава, в якому вона жила.

— Я нетутешній, панянки. Зі Львова. Мене звати Остап.

— Мене звати Ліля, а її — Кася.

— Дуже приємно. Перепрошую, що так нагло втрапив до вашого товариства. Я помітив, що ви йдете у сад, і вирішив вас застерегти, щоб ви не йшли у той бік, — він показав у бік Губич. — І туди, — показав у бік Бані. — Там, на летовищі, правдиве пекло. Безпечні гори, але вони вкриті мрякою…

— То що ви нам порадите, пане Остапе? — ґречно спитала Кася.

«Боже, який він гарний!!» — подумала Ліля. Вона ніколи не бачила таких. Не тонкі риси, не акуратна зачіска вразили її. А те світло, що вона бачила тільки на старих фото.

— Але посередині міста безпечніше. Хіба що похмуро. Я подумав, що добре було б десь сховатись від негоди. Правда, зараз ніхто в нічому не певний.

— Є мій дім, він вцілів, — стрепенулась Кася.

— Навіть не думай! — застерегла її Ліля. — Той дім нас з’їсть і навіть не подавиться.

— Що? — перепитав Остап. — Ох, я помітив, що деякі будинки вціліли, але не подумав, що се пастка. Як би я хотів зараз опинитися вдома! Я так і не зрозумів, чим небезпечний дім панни Касі.

— То довга історія, — буркнула Ліля. — Я й сама не дуже розумію, але знаю, що Касю треба відвести від нього якнайдалі, аби дім не зміг її притягувати.

— Мені пофіг! — огризнулась Кася і відштовхнулась ногами від землі.

Ліля пирснула зі сміху, почувши жаргонне слівце з уст такої панянки.

— Це тюрма для тебе, дурна. Ти хоч розумієш, що вже ніколи б звідти не вийшла?

— Я був у тюрмі, — поважно мовив Остап, щось собі пригадавши. — Коли прийшли німці, то пустили родичів, щоб опізнали тіла. Але моя мама не змогла приїхати. Не знаю, що їй могло завадити.

— О, мені шкода! — озвалась Ліля. — Може, не знала…

— Мама думала, що в друзів у Бориславі я буду в безпеці. Вона не хотіла, щоб мене забрали на війну.

— Чоловіки повинні йти на війну! — суворо зауважила Кася. — Дивно мені з пана.

— Так. Мусять воювати, але боронити свій край, а не Сталіна, ката українського народу. Німці, принаймні, випустили наші душі із тюрми.

— Німці теж погані, — сказала Ліля.

— Так, але москалі у стократ гірші.

Кася, яка не знала нічого про цю війну, перевела розмову на інше:

— Гарна вишиванка. Хто вишивав? Мама?

— Сестричка Маруся.

— Мій тато теж хотів мати вишиту кошулю, але моя мама не дозволила. Казала, що то тільки хлопам пасує. Вона була полька.

Хлопець зробився не такий приємний на виду і процідив:

— Ясно.

— Ну, ми в Польщі живемо, прецінь!

Тут уже Ліля не витримала:

— А я живу в Україні. Незалежній!

— Слава Богу! — вигукнув втішений Остап. — Я знав, знав!

— Думаю, не вся Україна така, як Борислав, — мовила Ліля. Їй було соромно, наче вона винна в тому, що Борислав занепав. І їй не хотілося продовжувати далі розмову.

Тому вона сказала:

— Чи не можна щось зробити, аби сонце зійшло? Думаю, це від нас залежить…

— Се залежить від тебе, — тихо мовила Кася.

— Мені це причулося, нє?

— Ні, не причулося. Ти ненавидиш Борислав.

— Та пішла ти!..

Ліля рушила навпростець до Палацу культури нафтовиків, принаймні, щось таке прозирало між дерев. Так, Борислав викликав у неї відразу, ну і що з того? Кожен, хто має трохи клепки в голові, розуміє, що тут жити не можна, що тут керує мафія. Та ж мафія всюди керує, велика меція.

Вона озирнулася. Стало ще темніше. Зникли білі плями на сорочці Остапа і сукні Касі. Як не дивно, Ліля відчула полегкість. Якби ще можна було виблювати всю ненависть і всю жовч із себе.

Палац нафтовиків стояв, і нічого йому не робилось. Ліля поторсала двері, що були замкнені, і відчула зсередини невиразний поклик. Це її відразу привело до тями. Вона хутко перейшла на другий бік вулиці. Пошта так само вистояла, а поруч з купи цегли пирскала вода з погнутої труби. І ще далеко здіймалась заграва.

— Тук-тук-тук.

Старий чоловік стукав ціпком по тротуарі. Він був сліпий і такий кволий, що Ліля озвалася до нього:

— Перепрошую, ви не скажете, що то горить?

— Війна, дитинко, війна. Але ти не бійся, війна сюди не прийде.

— Чому?

— Бо тут нема ні нафти, ні людей. А земля нікому не потрібна, бо вона гірка і нічого на ній не росте.

— Та ви не бачите, скільки тут дерев і трави! — здивувалась Ліля.

— Який хосен з дерев і трави? Вони належать Господу, а не людям. Я се бачу, дитино, серцем, а не очима, але хочу мати очі. Тому йду до найяснішого цісаря, аби повернув мені очі, що забрала війна. Чень пустять до нього старців, не проганятимуть з міста, що опинилось у вогняному полоні.

— На заході нема вогню, там туман, — зауважила Ліля. — А так хочеться сонця!

— З’явиться цісар — і засяє сонце.

— Та воно і без цісаря світило! Тепер немає ніякого цісаря.

— Ти, певно, замолода, дитино, і не знаєш, що цісар вже тут був раз, а тепер буде другий. За перший раз він не поміг нам, через те не може спочивати у гробі. Мусить зробити так, аби нас увільнити раз і назавше, а тоді вже спічне. І ми спочинемо в мирі.

Ліля подумала, що всі її зустрічі дотепер — з Касею, вчителем гімназії, Остапом — нічим їй не допомогли. А сліпий дідусь роз’яснив усе. Вона вирішила піти з ним подивитись на цісаря. Але згадала про Остапа і Касю, яких залишила в парку. Остап не зупинить Касю, якщо та надумає повернутись до свого дому. Ще й сам піде з нею. Може, цісар їм теж допоможе, ну, той, кого вони вважають цісарем?

— Я би пішла з вами, дідусю, але тут