Гіркі землі - Галина Пагутяк
Я сидів у тісній кімнатині на ліжку і розгойдувався вперед, як маятник. Руки в мене були стиснуті в кулаки, а кулаки притулені один до одного. Навпроти просвічував блідий квадрат вікна. Я нарешті був сам. За мною ніхто не стежив. Я був уже спійманий. Ноги мої були босі, на штанинах прилип все той же цвіт глухої кропиви. Мабуть, я був непритомний і мене поклали на ліжко, а потім я неусвідомлено сів і став робити те, що робив зараз — розхитуватись, як маятник. Відколи побачив по телевізору прощання з майданівцями. Розумію, що це ознака нервового зриву і що мені слід звернутися до психотерапевта. Але як воно дізнатися, що твій приятель, який відвіз тебе до лікарні з гострим нападом, роздобув грошей на лікування, убитий і лежить поряд з іншими у труні, з оранжевою каскою на грудях. Та й не був він моїм приятелем, чергували разом на Майдані, він був від мене молодший, років 20, а може й менше, сирота. Знайшов собі дівчину, вона працювала на кухні, Олесю. Обоє ще діти. Живий Степан і близько не був на нього схожий. Але мертвий, у напівтемряві…
З сусідньої кімнати долинав монотонний спів священика і крізь щілину просочувався солодкавий запах ладану. Я переходив від однієї реальності до іншої, щоразу обпікаючись, і не міг зупинитись, зависнути в порожнечі. Я вже звик до того, що мене не помічають, що загроза зникла. Їхні очі втомились. Але в У я чомусь знову опинився під прицілом.
Двері рипнули, низенька скулена бабця шмигнула до шафи, щось звідти витягла, здається, рушник, і підскочивши до мене прошепотіла:
— Як скінчиться парастас, я вам злию на віск. Бо ви, прошу пана, дуже перестрашені.
Я спав, як після купелі, і, прокинувшись, побачив, як сонце світить у закурене вікно. Хата була стара, з низькою стелею. Двері облуплені, але я лежав на чистій постелі. Мер сказав, що я можу жити або тут, або в хаті Степана, коли його поховають. І можу якщо хочу, створити музей, зарплата буде. Степан не мав освіти й здоров’я. Його привезли прикордонники, затримавши в лісі, коли він збирав своє зілля. Він усюди ходив у тій касці. Прикордонники дізнались, що в місті знову стало 999 мешканців. Люди тепер мруть часто, а народжуваність мала. Мер хотів запросити біженців, але люди були проти. То чужа кров, казали. Але справа не в крові, а в тому, що місто не може взяти на себе тягар утримувати цілу родину. Місту потрібні люди, що принесуть користь, такі як ви, Богдане.
З печаттю неприкаяності й самотності на чолі, без родини і без статків, додав би я.
Він брехав. Я тільки зараз це усвідомив. Вони шукали собі Месію і, як тільки з’явився я, відразу здихались Степана.
Втім, може, він і не дуже брехав. Їм треба було рятувати вмираюче місто. Самі вони не могли зробити нічого. Вони не бачили себе збоку, у них було повно комплексів і страхів. А чужинець змушений буде виконати найважчу роботу, щоб врятувати своє життя. Мені здавалось, що це вже колись було зі мною, і не один раз. Воно повторювалось, як усі ті містечка з незмінними зруйнованими костелами, зарослими темними парками, по яких блукають неголені з погаслим поглядом п’яниці.
Я саме вдягнувся і поснідав свіжим молоком і хлібом, коли по мене прийшли двоє старших чоловіків з косами. Один з них приніс для мене граблі. Коса для мене було б занадто. У парку вже зібрались люди, чоловіки і жінки. Жінки з серпами і кошиками. Чоловіки з сокирами і вилами. Мер усім подякував і пообіцяв після того, як почистять парк, виставити усім пива, а дітям кока-колу.