Гіркі землі - Галина Пагутяк

Сказав: «Я бачив нині між Соколівкою і Бібркою щось біле на ріллі. Перший раз мені здалося, що то мертвий боцян, і другий раз мені так здалося, але коли я третій раз се побачив, то зрозумів, що то міхи з-під насіння, знаєте, такі плетені з целофанових ниток». І я теж радше був повірити, що то мішки здалеку схожі на мертвих буськів, бо не може стільки буськів загинути на такому короткому проміжку. Я не поїхав перевірити, але зараз, дивлячись на це змучене віком і тривожними думками обличчя, пошкодував про це. Бо брехати не вмію навіть задля того, щоб заспокоїти серце цього чоловіка, якого я ніяк не можу зрозуміти і перед ним почуваю якусь провину. Його втома від життя така велика, що можна нею і заразитися. Наче Господь звалив на його плечі тяжкий хрест і не показав, куди йти. І як розімкнути руки, щоб обійняти увесь світ?

Поляки дивились трохи здивовано на крісла замість лав, на вбоге, напевно, для тих, хто бував у Римі, та навіть Кракові, опорядження храму, але я розповів їм те, чим зазвичай бавлять туристів. Весело, без натяків на скарги. Роздав їм буклети про наш храм, а де пожертви на відновлення — вони самі розібралися. І наостанок задав традиційне питання: чи є хтось із них, чиї родичі колись мешкали у Бібрці. Були то люди молоді, відтак ішлося радше про діда чи бабу, які покинули містечко в дитячому віці. Хай це й не по-християнськи і не по-людськи, але мене тішить, що рани майже загоїлись, і екзил для цих молодих — то історія краю, а не їхніх родин, хай спочивають у мирі. Але отець Каспар — зовсім інший. Він хоче неможливого.

І тут я почув від високого хлопця у смугастій тенісці:

— Мій дідо родом зі Сеняви, питав, чи є ще таке місто. Дідо вже помер, але я хотів би знати.

Отець Каспар, який уважно слухав бесіду, цофнувся назад і квапливо вийшов. Я зрозумів чому. Він не хотів слухати розповідь, призначену не для його вух. Але я не розумів, чому його бентежить так оцей костел, давно, ще з війни, мертвий, скелет в бур’янах, абсолютно безнадійний, бо п’ятеро римокатоликів із Соколівки — замало для створення парафії і відновлення костелу. І отець Каспар це чудово знав, однак в очах його я бачив мовчазний докір, наче я був у тому винен. Дізнавшись про прикрий стан костелу, молодик наївно спитав:

— Чому ж ви його не відновите?

Я не вперше чув таке питання і відбувся невиразною відповіддю, що все можливо, хоча я народився і виріс в Україні, де ніхто не вірить в чудеса, які постають за допомогою великих грошей. Бо у близькій перспективі це нереально, а у далекій — бачили б вони цю руїну!

Коли гості нарешті поїхали в бік Ходорова, я кинувся шукати отця Каспара. Він чекав мене біля хвіртки плебанії, стискаючи у поплямованих старістю руках торбинку з печивом, яку привіз мені на гостинець. Його смиренна поза нагадала мені одного з волхвів, на честь якого й назвали мого гостя. Я зрозумів, що завтра буде пізно робити те, що можна сьогодні.

— Зараз ми пообідаємо і поїдемо туди, — мовив я, хоча не знав, чи має отець Каспар якісь справи, окрім церковних. Про них можна поговорити й за обідом. А йшлося, очевидно, про Трійцю, яка наближалась, чи про одне з тих розпоряджень консисторії, яке треба було витлумачити. — Я на машині, потім підкину вас до Ходорова.

Старий був дуже делікатний і не хотів, щоб я витрачав гроші на бензин, тепер я шкодував, що легко піддавався на його відмови. Очі в нього спалахнули на мить. Я зрозумів, що він чекав від мене цього, але не наважувався попросити. Я був уже в цьому костелі десь рік тому, пізно восени. І не хотів би розповідати, що там бачив. Здається, я навіть забув помолитись, принаймні, моя молитва була така формальна, що не досягнула небес. Але я, звісно, поїхав би з отцем Каспаром, якби він попросив. Тепер, коли я побачив, як насправді глибоко в ньому засіла ця колючка, той страх, з яким він покинув храм при першій же згадці про Сеняву-Соколівку, то вирішив діяти просто з мосту.

Отець Каспар нічого не сказав. Небагатослівним він був і поки ми обідали та пили каву з його печивом. Власне, я якось не подумав, що туристи могли б забрати його і він би показав їм ходорівський костел, що був колись в центрі міста, а тепер опинився на задвірках, і трапилось це, правда, дуже давно, чи не за Австрії. Так вчинив би прагматичний чоловік, але я був певен, що ця поїздка була б затяжкою для старого ксьондза. Він, як і я, був нетутешній, і не потрафив би розповісти про ці краї, як і я. Зрештою, костел їм відчинять, якщо туристи його помітять, ідучи на Рогатин… Гід був польський, і що в нього було в планах, я не знав.

Наче соромлячись, щоб він не бачив, я потихеньку взяв з собою пляшку святої води ій пару свічок, і поклав на заднє сидіння. День аж світився від цвіту акацій та бузини, останніх квітучих дерев та кущів, незабаром все поблякне аж до осені. Ми повернули направо, як тільки виїхали на гору.

— Оті хати, — показав я на рядок однакових сірих кам’яниць, що тягнувся вздовж ґрунтової дороги, — були колись єврейські. Тепер там знову ніхто не живе. Стоять на продаж. І близько до Львова, і дешево, однак ніхто не купує.

Не знаю, чи слухав мене отець Каспар, але натомість я чув себе, наче від мене відділилась якась істота і слухає, і розуміє, що щось тут не те з цією Соколівкою: спокутує вона давні гріхи безлюддям і вимиранням. Не одна вона. Війна повиймала з тих містечок і сіл душу, і я, незважаючи на молодість, іноді думаю, що величезний бібрський костел — це вмістилище невидимих тіней, поміж яких жменька людей, пригнічених, розгублених і приголомшених. І наші міста і села не святкують з нами, ми розділені часом, а не обрядом, як мені спершу здавалося.

А цей костел, що здіймається над бур’янами, — порожня шкаралупа, її покинули вже й тіні. Ми йдемо по траві, видно, що туристи трохи її витоптали. Таки потрапили. Вони дивляться на святині крізь віконечко фотокамер, а не через вікно душі. Але я радий і цьому — їхньому гомону, безцеремонності,