Гіркі землі - Галина Пагутяк

Мала гірко плаче. Вона така нещасна у запраній футболці й брудних від землі шортиках, що у неї водночас починають боліти всі синці і подряпини, які приносить з собою літо, і всі розчухані укуси. На вежі пахне пилюкою, а із каміння, що впало, коли дах ремонтували, вона зробила собі сідало. Тут її прихисток від усіх бід. Навіть у неділю, коли майстрів нема, вона прокрадається нагору і слухає спів католиків. І завжди двері відчинені, її ще ніколи не замкнули в костелі. Бо ксьондз знає, що нагорі зачаїлася маленька дівчинка, яка любить торкатися мертвих клавіш поламаного органу, який ніхто не відремонтує, бо на це потрібні дуже великі гроші. Віконця вежі закриті дерев’яними решітками. Через щілини Мала спостерігає усі три сторони світу. Це найвище місце в Дунаєві. Її твердиня. Тато знає, де її шукати. Він не піде нагору. Він буде стояти і дивитись, доки вона не зійде вниз. Здається, він боїться цієї вежі, ніби вона лише для дітей, а не для дорослих.

Мала, шморгнувши востаннє носом, бо запас сліз закінчився, припадає до щілини. Вона бачить видовжений присадкуватий будинок плебанії, опускає погляд вниз на зелений моріжок. Нікого. Ну, звісно, татові зараз не до неї. Він їде, прецінь, заробляти гроші! Щоб вона могла похвалитися в школі новими кросівками, джинсами і спортивним костюмом. То теж непогано. А тато ходить в одному й тому самому костюмі цілий рік, і нічого.

Коли дівчинка покидає свою вежу з жовтувато-сірого каменю, то бачить при вході тата. Той підпирає одвірок і каже, ховаючи посмішку:

— Кожного дня Григорій із Сянока рівно о першій годині виходив із цих дверей і чекав, чи хтось прийде, щоб з ним поговорити. До нього підходили й багаті, і бідні, жінки і чоловіки, навіть діти, і розповідали про свої проблеми, і питали поради. — Я готовий вислухати вас, панно!

Кожного ранку мала встає і йде по молоко. Вона дивиться під ноги, ніби збирається знайти там сліди тата, хоча які там сліди на асфальті. Вона намагається ступати так, як тато: великими кроками. Вона переконує себе, що нічого не змінилося, що зараз її черга йти по молоко. У хаті, куди вона заходить, дві господині. Одна — як відьма, то стара, а інша — молодша, сама наливає їй молока. Мала думає, чи тато заплатив за молоко, бо та жінка якась непривітна, дивиться, наче щось хоче сказати, але не каже. Нічого, тато приїде…

А як не приїде? Кажуть, що тих, хто їде на заробітки, грабують, і можуть вбити. Її маленьке серце стискається від розпачу. Вона намагається думати про щось гарне, цілі дні пересиджує на вежі з книжкою. Одного разу вона виходить і бачить молодого священика, який стоїть біля входу. Він каже:

— Колись отак архиєпископ львівський виходив з храму і чекав: може, є кому щось сказати, чим поділитись…

Він посміхається. Знає їхній з татом секрет.

— Як ти думаєш, скільки людей підійшло б до мене, якби я так вистоював би кожного дня?

Мала розгублюється.

— Не знаю.

— А я знаю. Тільки мої парафіяни, та й то не кожен.

— То тому, що ви молодий, і не Григорій із Сянока. І не греко-католик.

Тато не ходить ні до тієї церкви, що далі на горбі, ні до костелу. Але часом стоїть на молебні в школі, як не може втекти. І хреститься навіть. Дідо з бабою — ті побожні. Хоч би не подзвонили, бо тато забув сказати, чи говорити правду, чи збрехати про його поїздку до Польщі. Марія Дмитрівна каже, щоб не говорити правди, бо тоді їх розлучать з татом. От коли Малій буде 12 років, тоді можна.

Священик каже:

— А ти дуже розумна дівчинка! Може, ти мене щось спитаєш, аби я дармо не підпирав одвірок?

Мала замислюється.

— Ну… не знаю. А про що можна спитати?

— Та про все на світі!

— Ну… а чому цибулю посипають попелом?

— Та тому, що це природне мінеральне добриво. Я забув хімію, правда, але можу почитати в інтернеті, як поїду до Львова. Згода?

Мала киває. Вони розходяться. Священик на плебанію, мала до будинку вчителів. Марія Дмитрівна пече млинці і кличе дівчинку до себе. Вона вже на пенсії, але ще працює. У неї в кімнаті повно вишивок. Вона пробувала навчити малу вишивати, але тій не подобається копирсатися голкою в полотні.

Мала повертається до кімнати. Там єдина жива істота — будильник. Він цокає. Тато дзвонив учора, казав, що подзвонить ще. У Малої нема мобілки, то він дзвонить Марії Дмитрівні. О 8-й вечора. Мала відчиняє тоді двері з квартири, щоб почути дзвінок. У неї була мобілка, але тато виправ її разом з курточкою. Нічого, він купить іншу.

Годинник каже їй, що не варто сидіти їм удвох, коли надворі літо. Але вибір у Малої невеликий. Піти на став, але чого там стояти, коли тато заборонив їй ходити самій купатися, тільки з Марією Дмитрівною, але просити Мала не звикла. Як просити, коли стара вчителька цілими днями вишиває свою долю, як вона каже. Але чому вона віддає свою долю в крамницю вишиванок у Золочеві?

Дівчинка йде подивитись на цибулю. Тато подзвонить, спитає, як город, треба ж щось сказати. Насправді Малу картопля не цікавить, вона її не обробляла. Але цибулю вони підсипали попелом того вечора, коли тато збирався до Польщі. Попелу було забагато, то вони ще ним картоплю посипали.

Ех, нічого не змінилось! Цибуля така сама тоненька і мізерна, і попіл лежить зверху між рядками. Дощ не падав, відколи тато поїхав.

Мала задирає підборіддя і звертається до порожнього неба від імені спраглої висохлої землі:

— Божечку, пошли нам дощу!

Вона встановлює давно забутий контакт між небом і землею, опиняється у якомусь позачассі, де було мало голосів і багато тиші. Починає тремтіти від власної сміливості, але це триває недовго, бо їй усього 10 років і її віра в чудеса ще ніким не зневажена.

Уночі вона прокидається від голосів неба — гроза і злива. Дощ залізає через кватирку, але сонна дівчинка не годна встати. У кімнаті з’являється біла постать, яка зачиняє кватирку і на мить зупиняється перед ліжком дитини. Це, певно, Марія Дмитрівна, думає Мала.

Вона прокидається від стуку в двері й голосу Марії Дмитрівни. Відсуває засувку.

— Поздоровляю тебе з днем народження! — каже стара вчителька. Бажаю щастя, здоров’я…

— То тобі від тата, —