Гіркі землі - Галина Пагутяк

Тоді я знову повернувся, вирішив зайти до крамниці, може, ще є якийсь спосіб дістатись до міста. Не знаю, чому я оминув крамницю і пішов на цвинтар. Може тому, що там стояли місцеві пияки. Я взагалі вовк-самітник і у мандрівках рідко контактую з аборигенами, бо вони здебільшого розповідають місцеві легенди.

Але коли я наблизився до церкви, там вдарив дзвін і зі старої дерев’яної дзвіниці (дивно, що її не розібрали) двоє дядьків винесли хоругви і високі підсвічники. Я мало не зіштовхнувся з ними біля цвинтарної хвіртки. Сонце стало якимось червонуватим, наближався вечір. Мені було неприємно, що мене бачать, як я йду на їхній цвинтар. Але сорока вже рознесла, що я журналіст і це мусить виправдати мою дивну поведінку. Цвинтар виявився більше новим, ніж старим, і аж палав у надвечірньому сонці кислотними барвами вінків і букетів. Причому, подекуди старі вигорілі й брудні квіти сусідили з новими, купленими до великоднього прибирання. Я подумав, що колись цей світ, який я нещадно критикував і водночас не міг без нього жити, зажене мене в пастку. І зараз, без особливого бажання, з приглушеною від нечутних голосів мертвих і живих міста У свідомістю, я відчував гостру самотність і тугу за тим єдиним справжнім братством, яке я мав на Майдані. Хвороба зробила мене ще більш замкнутим, друзі розбіглися, а я втратив роботу, пролежавши місяць в лікарні, і тепер живу, пописуючи статейки на замовлення. Нирки у мене всихають, лікуватися нема за що, і відвідуючи такі неприкаяні місця як У, я відчуваю те, що відчувають вони, ці напіврозвалені будівлі — смирення. І часом — гнів.

Не знаю, скільки я кружляв отак цвинтарем, бо час тут зовсім інший, але, обпікшись кропивою, я повернувся до реальності. Крамниця була вже зачинена, людей не видно. І ніде не світилося.

Я сів на лавку, де сидів нещодавно. Навіть гуси не могли скласти мені товариства, пішли вже спати. Кожного разу, як над’їжджала якась машина, я зривався, думав, що то автобус. Стало темно, насувалася гроза, одночасно зі сходу й заходу йшли темні хмари. Це ще була одна проблема — не змокнути і не стати жертвою блискавки.

Присвічуючи собі мобілкою, я вибрався на другий поверх млина, де було найсухіше і найчистіше, притулився спиною до теплої стіни і заплющив очі. Дякувати Богу, що в цьому місті є хоч одні відчинені двері. Гроза була шалена, десь дзюркотіла вода через дірявий дах, але я був у безпеці. Мене могло застати це десь на дорозі, якби я вирішив піти пішки. Я просто втік із зупинки, коли почало лити, і куртка, яку я ніс під пахвою, не встигла змокнути. Тепер я вгорнувся у неї, під канонаду травневої грози з’ів останній пиріжок з сиром, і запив водою, а тоді проковтнув знеболювальне. Понад усе я хотів заснути, щоб бодай уві сні відшукати спокій. Бо сниться завжди щось протилежне від того, що ти відчуваєш зараз. Ще один доказ того, що світло і темрява — лише два вияв" однієї сутності, і не можна бажати або того, або цього. Покличеш світло — прибіжить темрява, покличеш ранок — прийде довга-предовга ніч. Блискавки кресали довкола млина, злива не вщухала, і, напевно, молоко скисало, масло гіркло і сир пліснявів у тутешніх господинь. Не буде з чим їхати на базар.

Я вже перебував на межі сну чи навіть заснув, коли почув тупіт внизу. Вже не гриміло, але дощ тарабанив по черепиці. Хтось піднімався по східцях нагору, присвічуючи собі ліхтарем.

— Прошу пана, не бійтеся! Де ви? Ми прийшли вас забрати.

Вони навіть знали, що я тут. Зрештою, я знайшов підтвердження того, що за мною весь час стежили.

В отворі сходового люка з’явилась чорна голова. Чорна, бо в каптурі непромокального плаща.

— Ми знаємо, що ви тут. Не бійтеся, ніхто нічого лихого вам не зробить.

Я ворухнувся.

— Автобуса не було. Мав я десь сховатися.

— Автобус міг бути, але так сталося, що вмер Степан пополудні. Вибачайте, що так пізно. Поки ми радились, ви вже сховались. А потім самі знаєте, що коїлося. Могло нас вбити блискавкою.

Я не дуже розумів, про що він говорить. То був заступник мера, молодий чоловік у костюмі з краваткою. Чи був він зараз при виконанні обов’язків, я не знав.

— Вже спускаємось! — гукнув він униз, хоч я все ще сидів і нічого не обіцяв. Я розумів, що мушу йти з ними, бо в У їхня правда, а не моя.

— Прикро, ви десь про нас думаєте, які ми негостинні.

Про негостинність я якраз думав найменше. Більше про безгосподарність.

— Йдіть за мною, дивіться добре на тих сходах. Михайловичу, присвітіть нам.

Дощ вже майже перестав, тільки шуміла переповнена водою річка. Було дуже темно, але час від часу вдалині спалахували блискавки.

— Знайшли! — гукнув у темряву мер У і посигналив ліхтариком. — Ми вже боялись, що ви спіймали попутну. Дякувати богу, все нормально. Значить так, Ігоре Івановичу, хай там готують нічліг для пана…

— Богдана.

— Дуже приємно, Петро Михайлович. А ми підемо тим часом на парастас. Гроза скінчилась, люди вже, певно, сходяться.

Дорогою я помітив, що супроводжує нас ще кілька чоловіків, але вони йшли віддалік. Я промочив ноги, бо дорога була в ямах, а місцями ще текли потоки води. Ми поминули роздоріжжя, магазин і церкву.

— Уявляєте, чекали цілий день електриків, але ті паскуди не приїхали. Казали, нема бензину.

— А що у місті нема електрика?

— Є, але на то треба цілої бригади.

Можливо, то був лише сон. Я вранці був ще у Львові, в своїй холостяцькій квартирі, заповідався теплий день… Зараз мені хотілося зняти кросівки і вилити з них воду, а тоді викрутити мокрі шкарпетки. І зробити це в себе вдома.

— Ми вже близько.

Подекуди світились вікна, дуже тьмяно. Горіли свічки і гасові лампи. В одній з хатин горіло ясніше. Там, де помер Степан, очевидно.

— Мені якось незручно, — мовив я, відчуваючи неприємне заціпеніння в тілі.

— Та ви знаєте, Степана. Ви з ним нині бесідували під костелом.

— Це ви про того хлопця в оранжевій касці? Що ж сталося?

— Серце. Порок серця.

Я засумнівався. Знаю, як виглядають люди з серцевою недостатністю. Той бідака був повний, радше мав проблеми з обміном речовин.

Ми увійшли в задушливу тісну хату. В сінях я перечепився об торбу з цвітом і він обсипав мої мокрі джинси, від чого я відчув почуття провини, наче