Гіркі землі - Галина Пагутяк

Марія Дмитрівна вишила Малій сорочку, таку гарну, що очей не відвести, — з рожевими квітами й синіми листочками.

— Вмий личко і поміряй, чи добра, — сухо каже стара вчителька і, важко ступаючи, відходить.

«Чи я щаслива? — думає дівчинка, виходячи надвір у вишитій блузочці, рот у неї наповнений шоколадною слиною. — Так собі, трошки…» Вона йде повз плебанію, повз костел. Звідти виходить священик.

— Овва, яка ти гарна сьогодні! — каже він.

— У мене день народження, — повідомляє Мала і дає йому цукерку, загорнену в папірчик. Вона взяла її просто так: а раптом когось зустріне.

— Дякую! Ходімо зі мною!

Священик веде її до квітника перед плебанією і зриває три рожеві троянди і кілька великих волошок.

— Прекрасній панні на уродини! — кланяється він.

— До мене мама вночі приходила. Я думала, то Марія Дмитрівна, але я закрилася на засув, тому ніхто не міг до мене прийти. А може, то мені приснилося, як ви думаєте?

— Таке не може приснитися. Твоя мама дбає про тебе і там…

Священик показує рукою у знову безхмарне небо. На пальці у нього крапелька крові від трояндової колючки. Мала підсуває пальці вище по стеблах, але не знаходить жодної колючки, щоб і у неї з’явилась кров на пальці. Але біль вона все ж відчуває, тільки через свій юний вік ще не може його виміряти. І це її трохи бентежить.

Автобус о 14.30 привозить тата. Худого, засмаглого, з величезною картатою торбою.

— Мене господар попросив почистити стрих, і я там знайшов старовинний телескоп. Я попросив мені його продати. Сторгувалися на ста доларах. То все, що я заробив.

Марія Дмитрівна крутить пальцем біля скроні й вилітає з кімнати, як фурія.

— Я домовився, що буду готувати хлопця до гімназії. З чоловіком зі Смереківки. Він мені заплатить! — каже навздогін їй тато.

— І що їй до чужих грошей, — бурчить він. — У господаря була така сама дівчинка, як ти, Яся. Я зрозумів, що не треба тебе залишати саму. На крайняк, братиму тебе з собою.

— У мене ще сто гривень лишилося, — каже мала.

— То ти багата кобіта! — сміється тато. — Треба вдень вибрати місце для телескопа.

І було далі так, що світ почав змінюватися на очах. Спершу в самому Дунаєві. Місце для спостережень вони вибрали на земляному валу, що колись оточував місто. Тато ніс телескоп, а Мала — табуретку і коцик в наплічнику. Вже першого дня вона вдосталь надивилася на Місяць і навчилася знаходити Марс і Венеру. Вдень вона водила пальчиком по карті зоряного неба і запам’ятовувала сузір’я.

— Як зле, що у школі не викладають астрономії! — бідкався тато.

Марія Дмитрівна витримувала паузу у стосунках. А священик прийшов тільки наступного дня, бо не хотів перебивати свято тата й доньки.

— Розповім своїм парафіянам, — пообіцяв він. — Хай у Дунаєві нема інтернету, але хто ще може дозволити собі таку розкіш — щовечора дивитись у телескоп! Я не бачив нічого гарнішого!

Він мав на увазі телескоп, бо яке гарне зоряне небо — це всім відомо. Мала поначищала латунні деталі, і вони виблискували навіть у темряві.

— Є сучасні телескопи, але цей — то ручна робота. Кожна деталь виточувалась з любов’ю, — казав тато.

Потім почали приходити діти, і Малій усе менше випадало часу дивитися самій. Вона ні на мить не вважала телескоп своєю власністю, бо тато зізнався, що мріяв усе життя мати ту штуку. І якби не поїхав до Польщі й не поліз на той стрих, то не знати, коли б його мрія здійснилась.

Тепер діти замість того, щоб говорити про те, в кого крутіша мобілка, розмовляли про небо. Вони бігали до Малої на другий поверх дивитися в телескоп, а потім чемно сиділи під будинком і розповідали одне одному, що вони бачили. Одного разу священик відксерив карту зоряного неба і роздав дітям.

Почали з’являтись перші дорослі. Продавчиня з крамниці, сусіди, поштарка. Мала мусила всім пояснювати, як дивитись, підкручувала коліщата, а потім навчила Олега і Ігорка, а сама сідала собі на траві й дивилась просто на зоряне небо, прислухаючись до захопленого гомону спостерігачів.

— Можна брати за то гроші, — зауважила Марія Дмитрівна.

— А ви ж не взяли грошей за вишиванку для Малої, правда?

— Та то подарунок! І то не чужа мені дитина.

— І то подарунок?!

— Кому?

— Як кому? Людям з Дунаєва. Вони ж прийняли нас з малою.

Марія Дмитрівна, яка за 30 років так і не прижилася в селі, й дивилася трохи згорда на його мешканців, подумала, як добре, що вчитель не знає, що з нього підсміюються за його дурний вчинок, бо де ж бідному викидати такі грубі гроші на якусь забавку. Але внутрішнє чуття підказало їй, що краще його берегти, цього дивака. І вона, вбравшись у нову сукню, приходила і вгамовувала тих дітлахів, що пхались без черги.

Прийшла та жінка, що в неї купували молоко, принесла цілу миску пиріжків з вишнями ій сиром, і сказала:

— Може, моя мама, як побачить небо зблизька, помудріє знову і захоче жити?

«Або вмерти,» — додала вона подумки.

— Добре, я прийду до вас увечері з телескопом, — відповів чоловік, бо він тепер так часто дивився на зірки, що став помічати людський біль і забувати про свій. Він подумав, що, згідно логіки тієї жінки, телескоп міг би вилікувати його дружину від раку і тестя від захланності.

Стара довго дивилась на Місяць, а тоді сказала перші слова за 8 років:

— Диви, Марусько, Каїн узяв Абеля на вила!

Прийшов грекокатолицький священик з дружиною, обоє молоді, недавно одружені. Вони теж були тут чужі й почували себе не дуже зручно. Довго не могли надивитись у окуляр телескопа, а потім їмость вигукнула:

— Не думала, що зірки кольорові!

На базарі в Перемишлянах дунаївські люди хвалились, що бачили кільця Сатурна і що у Чумацькому шляху 200 мільярдів зірок.

— Кілько, кілько?

— Двіста мільярдів! — відповідали гордо.

Чоловік зі Смереківки, чийого хлопчика вчив тато Малої, приїхав на машині:

— Люди просять, аби ви приїхали до нас з телескопом! Хоч на один вечір.

Тато не міг нікому відмовити. У Смереківці йому подарували старий ровер, і вони вирушили в мандри по селах. До осені, поки не почнуть копати картоплю. Змордованим людям буде не до зоряного неба. Але в серпні будуть падати метеоритні дощі, і тому всі нетерпляче чекали, коли тато з донькою повернуться до Дунаєва. А Марія Дмитрівна хитала головою:

— Ну,