Гіркі землі - Галина Пагутяк

— Нікому не відкривай, чуєш!

Це все, що вона могла сказати проти снарядів і мінометів.

Тільки б не заплакати, подумала вона, і не заплакала. Всі сиділи за столом, хоч обід закінчився. Славка підійшла до столу і почала збирати брудні тарілки.

— Перестань! — сказала братова. — Ти з дороги.

І ніхто не спитав, як там у Горлівці.

— Йди, Славцю, ляж. Ганна тобі постелить.

Жінка подивилась на дівчат-підлітків і зрозуміла, як ті вже виросли, і пасуть за кожним її рухом. Це було неприємно. Вони дивились на неї, як на якогось звіра в клітці. Чи так їй здалося. Усе з самого початку було не те, що вона очікувала.

— Не треба. Мене голова болить, — відказала вона і вийшла з хати, звернула у сад, де її ніхто не міг бачити з вікна.

Трава скошена, все задбано, але яблуні того року не вродять, або буде дуже мало. А от сливи-венгерки будуть. Вона побачила на гілці бабки (деколи сливи перероджуються в дивні плоди — зеленуваті, тверді, що мають смак пива, трохи гіркі.). Вони з братом дуже любили їх їсти. Ще до справжніх слив було далеко, а бабки вже висіли. Славка відкусила шматок. Всередині було місце для кісточки — овальна щілинка. Вона не пам’ятала, чи дорослі це колись їли, але воно не шкодило нікому, хоч не кожному смакувало. А на горбі ріс квасок. Його помічали тільки тоді, коли стебло витягувалося вгору з червонуватим суцвіттям, і листки були дрібні, поїдені комахами. Її син навіть не знає, що таке можна їсти. І румбарбар зірвати з грядки і з'їсти, не кривлячись. А гіркі черешні! Зовсім чорні, переспілі — ті вже не такі гіркі. Вони з братом шукали черешні по лісі, часом траплялись солодкі — то був маєток. Їх можна було принести додому, щоб мама наварила пирогів. Гіркі просто їли, приходили додому з чорними руками і губами. А голубінки, які пеклися на краю плити. Тато з мамою в колгоспі, — їсти хотілося. Йдеш попри поле — натеребиш з колоска м’які зерна. Зараз переднівок, своєї бульби ще нема, і морква не виросла. Цікаво, чи город обробили вже? І Славка пішла на горб, викошений раніше, бо трава вже підросла, звідти все видно: город, обрамлений кукурудзою, за ним ріка, геть заросла верболозом, і тому замулена. Дощу давно не було, певно, ріка обміліла. І сині копиці гір збоку. Усе це літнє, млосне від спеки королівство прийняло жінку з Горлівки, оточило краще, ніж власна її броня. Вона сіла на траві, визулась з босоніжок і вперлась ногами в теплу суху землю, що ніколи не розмовляла з нею ні як мама, ні як пані, ні як сестра. Але тепер вона згадала, як тато розповідав, що Уріж окреслено невидимим колом, і через те тут ніколи не було боїв. І що зробили це брати-близнюки, які оборали двома биками межі села, аби жодне військо не вбивало людей і не палило ні хат, ні збіжжя.

І щоб жоден снаряд не впав. Таке закляття наклали.

Ось чому вона приїхала сюди.

Славка сиділа, розгойдуючись вперед, обхопивши руками коліна, як у підвалі в Горлівці. Так роблять люди, що не вміють виявити свій страх чи горе, чи діти у сиротинцях, яких не вигойдали у колисці матері, а кинули. Горя в Славки ще не було, всі живі, й нічого в неї не забрали, був лише страх недоплеканої дитини. І підсвідомо, їй було бридко від цього, що вона така безпорадна й беззахисна тут, без своїх чоловіків, які відправили її сюди, бо знали, як вона боїться. Була б у неї донечка, взяла б її з собою.

А потім прийшла мама, придибала з паличкою на горб, що було напевно тяжко для старих, покручених артритом ніг, сіла коло неї, навіть обняла, хоч виростила двох дітей по-селянськи: без цяцькання, без догоджання, не раз прутом чи кропивою по руках.

— Ти би ліпше поспала, Славцю.

— Я не можу спати, мамо. Як хіба стулю очі, виджу те дерево.

— Яке дерево?

— Не знаю, може, липа, може, ясен. Дерево, що росте в полі. Сусідка знає моя, Люда. З третього поверху.

— Ага. Та ти ж казала, ніби в місті жиєш, там, що, є поле?

— То далеко від міста, мамо. У Люди там сина вбили. Одинака.

— Хто вбив?

— Та ваші вбили! Може, навіть той хлопець, що його так нині пишно стрічали.

— Бо то війна, Славцю.

— Знаю, а мені від того не легше, хоч йдеться про чужих людей. Та жінка була бідна, прибиральницею працювала. Ми до неї не ходили, і вона до нас. Але як подумаю, що таке могло зі мною статися, то сивію, мамо! Найгірше, що нема кому про це розказати. Там — страшно, а тут — ніхто не зрозуміє… Чоловік каже: «Тобі до психіатра треба через то дурне дерево. Я ще й не таке можу розказати…» А я затикаю вуха і плачу. І трясе мною.

Серьога один час працював охоронцем у нашому магазині. Нічого так. Хлоп два метри, здоровий. Взяли, бо сусід. А як почалося, він пропав кудись. Я питала Люду, але та щось промимрила, і бігом від мене. Чужі люди сказали, що в ополченці пішов Серьога. По-вашому, в сепаратисти. Чи сам хотів, чи силою взяли — не сказали. Він вовкуватий трохи був, і потайний. Я все думала, чи ми його не обідили чимось, аби не помстився і не забрали в нас магазин. Раз приходив: накупував цукерок дорогих, ковбас імпортних, консервів. У камуфляжі був, з лєнточкою георгієвською. Заплатив усе, як має бути, гонорово. Матері поніс. Ще духи купив, дорогі. А через день чи два приїхали до Люди ополченці й сказали, що Серьогу вбили. А поховати? Ми своїх не ховаємо, сказали вони. На полі лишили. Там таких багато. І тепер то не наша територія. Отак пропав у понеділок, а в п’ятницю вже убили. У суботу сказали, а в неділю Люда пішла його шукати. Я думаю, що вона сподівалась його живим застати, навіть чорну хустку не вбрала. Я ще здивувалась, куди вона в неділю зранку йде. Не до церкви, ясно.

Бо вбрана була в якесь шмаття, може, навіть у халаті пішла. У нас вночі стріляють, а вдень — рідко.

Не знаю, як вона вийшла за місто, там всюди блокпости, але досить того, що розпитала і знайшла те поле. Певно, мін там не було, чи вона на них не натрапила, а часом