Гіркі землі - Галина Пагутяк
Велика робота зараз відбувалася в душі цієї вже немолодої жінки, нічого подібного вона не відчувала. Очі раз по раз опинялися на мокрому місці, пропав сон, а якщо щось і снилось, то не від світа сього, а від світу її дитинства. Але той гарний сон завжди переривався одним і тим самим видінням — самотнім деревом у полі. Його листя шуміло так нестерпно голосно, що аж віддавало в голові.
Ще здалеку вона побачила синьо-жовті прапори і натовп. А коли вийшла з автобуса, в очі кинулись найперше два священики і дівчата у вишиванках. Людей було дуже багато, і квітів так само. Автобус через те скромно зупинився далеко перед зупинкою. «Може, нині Спаса?» — подумала вона, але то був лише кінець липня. З нею висипало кілька жінок, що верталися з базару в Дрогобичі, ті відразу легко влилися в гурт. Але вона побоялася зробити те саме. Певно, ті жінки знали її, але в автобусі жодна не привіталася. Скоріше, не впізнали. За тих кілька місяців вона постаріла, напевно, на 10 років.
Що ж тут діється? Може, весілля? Вона боком протислася з сумкою, де було трохи лахів, такі-сякі презенти для родини, і пішла убік дорогою. Шкода, що то був не винниківський автобус, поки дійде — все село її пообзирає і обмовить. Порядні люди їдуть з села, доробляються, а потім вертаються. Вона ж минулого разу так хвалила свій Донбас, як там багато живуть люди, скільки грошей витрачають у її магазині, і що їй все одно за кого голосувати, бо всі злодії. І всі підтакували: то правда. Тепер вона боялась зустріти ненависть в їхніх очах до себе.
А зустріла очі матері — старі, підсліпуваті. Лиш мама була вдома, виймала кісточки з вишень під хатою на стільчику, і колір тих вишень нагадав їй кров, яку вона тепер бачила часто.
— Мамо, а що то за люди зібралися на роздоріжжі?
— Хлопець Дзялин у відпустку вертається. З АТО. Ти що, нашої Ганни не виділа? Вона теж пішла. З дітьми.
— У вас що, кожного так зустрічають?
— Та наших хіба двоє в АТО. Село їх вбрало з ніг до голови, щомісяця машину з продуктами відправляє. Перше на Майдан відправляло, тепер у АТО. Священики збирають гроші.
Мама так весело говорила, ніби не була в курсі, звідки її донька вирвалась, з якого пекла. Звісно, розум мами уже не той, старість як-не-як. Але принаймні Славка зуміла не розплакатись, не показала слабкість.
— А чому чоловік не приїхав з тобов, Славцю?
— Він квартиру пильнує і магазин, аби не розікрали.
— Йой, у нас желізо теж надворі не мож лишити. Сітку з парканів знімають. Де то колись так було!
— Мамо, ті злодії, що у нас, можуть і застрілити. Ви хоч телевізор дивитеся? Знаєте, що на Донбасі діється?
— Ая, дивлюся. «Бідну Настю».
Так, мама подалася за тих п’ять років. Можна було й приїхати, але дорога далека, гроші, те, — се, та й мамі добре коло невістки: нема чого переживати. Коли у хвіртці показалися братова з дівчатами-близнючками, Славка подумала, що навіть не спиталася, як мамине здоров’я. Зразу про політику заговорили. Але мама й не жалілася, виглядала веселою. На чолі так і лишилися цяточки вишневого соку.
Ганна обцілувала її, дівчата побігли переодягатися з вишиванок до хати, все закрутилося. Якийсь поріг їй вдалося подолати. Ганна була збуджена, розповідала, як хлопця стріли, як поїли його шампанським.
— Ото мати має щастя! Президента так не стрічали, як її сина. Тепер кожна дівка за нього піде, хоч з бідної родини. Ми ще на тепловізор збираємо, а та штука 40 тисяч коштує. А треба дві. В Підбужі вже купили своєму, ми що, гірші? Ой, Славко, треба випити за наших хлопців!
«Подуріли вони, чи що? — подумала Славка. — 40 плюс 40, — то 80 тисяч.» І не витримала:
— Не всі, певно, мають тепловізори. А як ще когось на війну заберуть, то їм теж усе будете купувати: і броніки, і форму?
— У нас тридцять повісток прийшло, скажу тобі по секрету, але всі відкупилися. Село стілько вояків не потягне вбрати і взути. А розкажіть, дівчата, як ви міст розмалювали синьо-жовтим!
— То не ми, — відказала старша. — То ціла школа малювала. А зупинку — з художньої школи хлопці вималювали. З тризубом і калиною. Так файно!
Чого воно мене так дратує, дивувалася жінка, і знайшла причину: вона хотіла виговоритися перед рідними, а ті наче знущались над нею, розповідаючи про хлопців, які вбивали зараз її знайомих. Їй у цьому вчувалася якась зловтіха, докір, вони не хотіли розуміти, що серце її там, з чоловіком і сином. Вона на Донбасі з тих пір, як закінчила технікум, з 18 літ. І сусіди дуже дивувались, як то вона їде на Бандерівщину, її ж там уб’ють. Славка знала, що не уб’ють, ні хвилі не сумнівалася, що родина прийме її голу й босу, і чоловіка, і її дитину, що це її надійна пристань. Але тепер вона уявила, а що, якби нині стрічали не живого й здорового хлопця, а труну з його тілом, могло ж таке бути… До хати ж два кілометри йти. Від самої лише думки їй серце похололо. Її бронь — те, що вона доробилася працею за 30 років, і що стало її справжньою батьківщиною — раптом зникла. Жінка перепросила, що мусить подзвонити чоловіку, й пішла до кімнати, величезної й прохолодної з панельним телевізором на стіні. Стала у найдальшому кутку й почала тремтячими руками набирати номер. Вона зараз не подумала, що в родині не ховаються з дзвінками, що весело передають слухавку з рук в руки, аби кожен сказав пару слів. А зараз тим більше потрібен вияв підтримки.
Почувши голос чоловіка, вона заговорила суржиком, щоб стати ближчим до нього, може, тому не хотіла, щоб хтось чув. Там було зле. У районі стріляли багато, чоловік з сином просиділи цілу ніч у підвалі. Магазин вчора не працював.
— Сиди тут, не рипайся! — наказав чоловік. — Я скажу, коли можна буде приїхати, поняла?
Вона почувала себе винною, що тут у безпеці. Але у Горлівці всі сусіди знали, що вона з Западної, з Бандерівщини, і
