Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

«А чи не краще буде, вибравши їй чоловіка, залишити її тут? — думав він іноді. — Я міг би дбайливо піклуватися про неї і принагідно потай зустрічатися, щоб заспокоїти свою душу? На жаль, її нинішня необізнаність у життєвих справах не дозволяє мені донести до неї своїх почуттів. Але як тільки вона збагне суть стосунків між жінкою та чоловіком, то мене не зупинить навіть найсуворіша сторожа[144]. Якщо мені вдасться її вмовити, то ніщо більше мені не завадить...» — зухвало думав Ґендзі. Водночас він відчував, що йому ніяк не уникнути любовних страждань, навіть якщо вдасться здійснити задумане. Здавалося, ніхто у світі ніколи не був у такій рідкісній скруті, як він зараз.

А тим часом міністр Двору дізнався, що не тільки домашні не визнають його нової дочки[145] й зневажають, але і в світі з неї насміхаються і кепкують, тож почувши одного разу від свого сина Бен-но сьосьо, що сам Великий міністр розпитував про неї, він зауважив: «Я справді взяв до себе дівчину з провінції, про яку досі ніхто не чув, і почав її виховувати. От тільки дивно, що Великий міністр, зовсім не схильний до лихослів’я, раптом так зацікавився нашою родиною і, прислухаючись до пліток, шукає будь-якого приводу, щоб нас принизити. Та, зрештою, і це для нас велика честь».

«Кажуть, що дівчина, яку Великий міністр поселив у Західному флігелі садиби на Шостій лінії, бездоганної краси. І начебто принц Хьобукьо дуже закохався в неї, але страждає, бо вона не відповідає йому взаємністю. Люди вважають, що вона надзвичайно гарна собою», — повідомив Бен-но сьосьо.

«А хіба люди можуть говорити по-іншому про дочку Великого міністра? На жаль, так у людей заведено. Гадаю, що в ній немає нічого особливого. Бо якби вона мала такі чесноти, то ми вже давно б про неї чули. Великий міністр у всьому бездоганний і посідає високе становище у світі, але, на жаль, не має численних нащадків. От якби його головна дружина народила йому дочку, він дбайливо плекав би її, щоб виростити самою досконалістю. А так на душі в нього неспокійно. Щоправда, дочці, яку народила наложниця пані Акасі, гадаю, судилася в майбутньому дивовижна доля. А ця нова дочка, може, і зовсім не його власна. Адже Великий міністр трохи дивакуватий, тож невідомо, що він задумав», — сказав міністр Двору осудливим тоном.

«До речі, хотілося б знати, за кого він її видасть? Думаю, що його вибір впаде на принца Хьобукьо. Вони завжди дружили, а сам принц має всі чесноти, потрібні для того, щоб стати прекрасним зятем», — зауважив міністр і з жалем згадав про власну дочку[146]. Адже він і сам мріяв із загадковим виразом обличчя випробовувати залицяльників, які очікували б на його згоду. Попри те, що не міг цього досягти, він все ж не збирався віддавати дочку за Юґірі, поки той не досягне відповідного рангу. Звичайно, якби Великий міністр виявив свою зацікавленість і замовив добре слово за сина, то міністр Двору хоч-не-хоч погодився б, але, на превеликий жаль, ні сам юнак, ні його батько нічого для цього не робили.

Стривожений такими думками про дочку, міністр відразу, без жодного попередження, вирушив до її покоїв у супроводі Бен-но сьосьо. Коли вони увійшли, дівчина відпочивала. У легкому хітое[147], ніби й не відчуваючи спеки, вона лежала, тендітна й чарівна, підклавши під голову лікоть й тримаючи пальцями віяло. Крізь тонку тканину просвічувало її ніжне тіло. Відкинуте назад волосся, не дуже довге й не надто густе, справляло приємне враження. Служниці, які також спали за ширмами та завісами, прокинулися не відразу. А коли міністр постукав віялом, дівчина мимоволі підняла голову і, залита рум’янцем, подивилася на батька своїми прекрасними очима.

«Хіба я не попереджав вас, що не слід удень спати? А ви лежите в такому безтурботному вигляді. Чому коло вас нікого немає? Жінці завжди треба бути насторожі. Ніщо так не підриває її гідності, як необачність і легковажність. Щоправда, нікому не сподобається розумна й сувора жінка, яка повсякчас шепоче благання до Фудо[148], супроводжуючи його священними жестами рук. Або, скажімо, жінка, яка завжди, навіть з найближчими людьми, поводиться церемонно і зарозуміло. На перший погляд вона начебто здається благородною, але насправді їй не вистачає сердечної доброти. А от Великий міністр, кажуть, досить ґрунтовно взявся до виховання своєї дочки[149], яку готує на майбутню Імператрицю: дає їй потрібні знання, але не обмежує чимось одним, і водночас дбає про те, щоб ці знання в жодному разі не були поверховими. І хоча в цьому він має рацію, та оскільки кожна людина у своїх думках та діях схиляється до власних вподобань, то доведеться почекати на те, якою ж стане його дочка, коли подорослішає. Я дуже хотів би подивитися, якою вона буде, коли з’явиться в Імператорському палаці... І хоча мені не вдалося визначити ваше майбутнє так, як я задумав, але я хочу вберегти вас від людського глуму. Щоразу, коли я чую, як склалася доля тієї чи іншої особи, я непокоюся про вас. Не покладайтеся на палкі, але не завжди щирі слова залицяльників, а довіряйте лише мені, бо в мене є свої плани щодо вашого майбутнього», — переконував міністр Двору, з любов’ю дивлячись на свою чарівну дочку. «Як нерозумно я повелася тоді, коли так спокійно сиділа перед батьком, не відчуваючи жодної провини», — згадала вона історію дружби з Юґірі, не знаючи, куди тепер сховатися від сорому.

Останнім часом пані Оомія постійно скаржилася на те, що не може побачитися з онукою, але дівчина не сміла піти проти батькових застережень.

Міністр Двору також не знав, що робити з особою, яку поселив у Північному флігелі свого будинку. «Я нерозважно взяв її до себе, — думав він. — Але якби тепер відмовився від неї через те, що з неї всі насміхаються, то вчинив би вкрай легковажно і непослідовно. Але так само нерозумно залишати її в себе, бо тоді люди подумають, що я і справді збираюся її перевиховувати. Мабуть, найкраще прилаштувати її до ньоґо Кокіден[150], щоб розважала тамтешнє жіноцтво. Люди не вважають її гарною, але ж вони можуть і помилятися», — подумав міністр і вирушив у покої ньоґо. «Я надумав віддати під вашу опіку дівчину з Північного флігеля, — усміхаючись, сказав він. — Якщо її поведінка здаватиметься вам неприйнятною, то попросіть кого-небудь з літніх жінок наставляти її на розум і ні в чому не давати спуску. А молодим жінкам не дозволяйте насміхатися з неї. І майте на увазі, що вона дуже норовлива».

«О ні, вона зовсім не така, як ви кажете, — скромно заперечила ньоґо. — Просто такі люди, як Уцюдзьо[151], розпустили чутку про якусь її особливу красу й розчарувалися, коли їхні очікування не справдилися. Тож нема чого зчиняти такий галас, бо це може лише її занепокоїти і честь родини врешті-решт постраждає». Хоча ньоґо Кокіден