Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
Після таких болісних роздумів він наказав своїм синам: «Якщо почуєте про особу, яка називає себе моєю дочкою, поговоріть з нею. Колись, піддавшись примхам свого непостійного серця, я вчинив багато чого нерозсудливого. До однієї жінки я відчував особливу прихильність, але вона через якусь образу зникла разом з маленькою дочкою, яких у мене тоді було мало...»
На якийсь час він начебто забув про неї, але, помічаючи, як інші батьки турбуються про своїх дочок, час від часу відчував незадоволення через те, що всі його мрії так і залишилися нездійсненими.
Одного разу йому приснився дивний сон. Покликавши до себе найкращих тлумачів, він почув від них: «Можливо, ви дізнаєтеся, що дочка, про яку тривалий час нічого не знали, знайшла собі іншого батька...»
«Та хіба моя дочка могла знайти собі іншого батька? Неймовірно! Цікаво, що це означає?..» — здивувався міністр Двору. Видно, саме тоді його думки повернулися до зниклої дочки...
Вічне літо
Головні персонажі:
Ґендзі, Великий міністр, 36 років
Юґірі, Цюдзьо, 15 років, син Ґендзі й Аої
То-но цюдзьо, міністр Двору, брат Аої, першої дружини Ґендзі
Бен-но сьосьо, Кобай, син міністра Двору
Касіваґі, Уцюдзьо, 20—21 рік, син міністра Двору
То-но дзідзю, син міністра Двору
Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі
Мурасакі, пані Весняних покоїв, 28 років, дружина Ґендзі
Хотару, принц Хьобукьо, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо
Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури
Кумої-но карі, дочка міністра Двору, 17 років, кохана Юґірі
Пані Оомія, мати Аої й То-но цюдзьо, дружина Лівого міністра
Омі, дівчина з Північного флігеля, побічна дочка міністра Двору
Ньоґо Кокіден, дочка міністра Двору, наложниця імператора Рейдзея
Одного спекотного літнього дня Ґендзі подався до східного риболовного павільйону, щоб трохи насолодитися прохолодою. Разом з ним був Юґірі та чимало найближчих придворних. На їхніх очах тут готували рибу — форель, надіслану із Західної річки[129] й виловлений у найближчій річці[130] бабець-головач. Невдовзі, як завжди, прибули гості — сини міністра Двору.
«От добре, що ви прийшли, бо, знемагаючи від нудьги, я мало не задрімав...» — зрадів Ґендзі та заходився жваво пригощати гостей вином, водою з льодом і рисом. Попри сильний вітер, з безхмарного неба безжально пекло яскраве сонце. А коли воно нарешті схилилося на захід, в повітрі нав’язливо затріскотіли цикади.
«Сьогодні так спекотно, що й над прохолодною водою не стає легше... Тож вибачайте», — сказав Ґендзі, влаштовуючись напівлежачи.
«У таку спеку навіть до музики нема охоти, а дні тривають до болю нескінченно. Мабуть, і молоді, що прислуговує в Імператорському палаці, доводиться нелегко. Адже там і пояса не розпустиш. Тож хоч тут трохи розслабтеся та розкажіть щось цікаве, що відбувається у світі, щоб розігнати мою дрімоту. Останнім часом я почуваюся старим і не маю уявлення, що діється навколо», — провадив далі він, але юнаки, не пригадавши нічого особливо цікавого, зніяковіло сиділи спиною до поруччя, ближче до прохолоди.
«Здається, я десь чув... Хтось мені казав, начебто міністр Двору недавно розшукав свою побічну дочка[131] і тепер зайнятий її вихованням. Це правда?» — запитав Ґендзі у Бен-но сьосьо.
«Я не думаю, що така новина варта особливої уваги. Просто навесні з’явилася одна особа, яка, дізнавшись від когось про батьків сон, захотіла, щоб батько вислухав її, бо, мовляв, вона має що повідомити йому з цього приводу. Почувши про це, Уцюдзьо[132] почав з’ясовувати, чи справді вона щось знає. Утім, більше про це мені нічого невідомо. Але в світі тепер начебто ходять розмови, які можуть осоромити як самого батька, так і всю нашу родину», — розповів Бен-но сьосьо.
«Значить, це правда... — подумав Ґендзі. — Мабуть, у міністра Двору прокинулася батьківська жадібність, якщо він за будь-яку ціну хоче відшукати свою дочку, що відбилася від численної зграї його дітей, як дика гуска в польоті від свого ключа. Я і сам, небагатий на нащадків, був би тільки радий віднайти споріднену зі мною людину, але, на жаль, до мене ніхто не зголошується». «Втім, гадаю, що ця особа може мати якийсь стосунок до вашого батька. У молоді роки міністр дозволяв собі нічні походеньки, тож хіба можна вважати чистим місяць, що відбитий у каламутній воді?» — зазначив він, посміхнувшись. Юґірі, обізнаний з цією історією, також не міг зберегти серйозного виразу обличчя, а Бен-но сьосьо і То-дзідзю ледве приховували образу.
«Що ж, може, варто вам підняти хоча б цей опалий лист? — жартома звернувся Ґендзі до сина. — Чи не краще взяти дівчину з того ж таки роду й заспокоїтися, ніж віддавати ім’я на посміховище нащадкам[133]?»
У таких випадках було помітно, що за зовнішньою дружелюбністю між міністрами вже давно приховувалося суперництво. Ображений зневажливим ставленням міністра Двору до Юґірі, Ґендзі не пропускав нагоди, щоб поглузувати з нього, будучи впевненим, що про це йому обов’язково передадуть.
Слухаючи Бен-но сьосьо, Ґендзі подумав: «Міністр Двору, напевне, добре поставиться й до панни із Західного флігеля, як тільки її побачить. Будучи людиною педантичною і владною, він чітко розмежовує добро й зло, а також надзвичайно різко висловлює як похвалу, так і осуд, а тому легко собі уявити, як він розлютиться, дізнавшись, що я тримаю її у себе. Разом з тим немає сумніву, що він високо оцінить чесноти несподівано знайденої дочки й постарається якнайкраще дбати про неї».
З наближенням вечора вітер став прохолоднішим, і ніхто з юнаків не хотів повертатися додому. «Будь ласка, почувайтеся як удома і відпочивайте. А от я досяг такого віку, коли в молодому товаристві почуваєшся зайвим, — сказав Ґендзі й у супроводі юнаків попрямував до Західного флігеля. У вечірніх сутінках годі було розрізнити їх в однакових носі, тож Ґендзі лише сказав дівчині: «Підійдіть ближче до краю галереї», а потім пошепки додав: «Я привів сюди Бен-но сьосьо і То-дзідзю. Вони вже давно в думках летять до вас, але наш суворий Цюдзьо[134], на жаль, так і не здогадався познайомити їх з вами. Всі вони, мабуть, потаємно мріють про вас. Навіть пересічна дівчина, що живе під пильною батьківською опікою, неминуче привертає до себе увагу чоловіків. А що вже казати про надмірну славу нашого дому з вашою загадковою появою. Звісно, крім вас, у цій садибі живуть також інші особи, але вони не годяться для того, щоб хтось у них закохувався. А от тепер, коли ви тут оселилися, я знічев’я надумав перевірити здатність юнаків на глибокі почуття. І, як видно, не помилився у своїх очікуваннях».
Сад перед Західним флігелем не вирізнявся різноманіттям рослин. Зате там росла рядами гвоздика, тутешня і заморська, з майстерно дібраними кольорами, що чарівно виблискували в промінні надвечірнього сонця. Юнаки стояли перед квітами, стримуючи бажання підійти ближче й зірвати їх.
«Усі вони освічені й виховані люди, з добрим серцем, — сказав Ґендзі. — Особливо гарний Уцюдзьо[135]. Він тримається з такою спокійною гідністю, що я можу лише позаздрити. То що, він вам пише? Не ставтеся до нього надто суворо, щоб
