Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
Однак Юґірі перевершував усіх цих вродливих юнаків і красою, і вишуканими манерами. «І чого це міністр Двору так неприязно ставиться до нашого Цюдзьо? — дивувався Ґендзі. — Невже заради процвітання і чистоти свого роду він не вважає гідним поріднитися з нащадком імператорської родини?[136]»
«А хіба в народній пісні не співається: «Тож прийди, благородний юначе[137]»? — зауважила Тамакадзура.
«О ні, я не бажаю, як співається у цій пісні, влаштовувати весільного частування. Просто мене засмучує спроба міністра розлучити цих невинних дітей, що не можуть виконати своєї обітниці, яку дали одне одному змалку. Звичайно, мій син ще не досяг високого становища, але навіть якщо міністр побоюється, що такий вибір понизить його в очах світу, то чому б йому не вдати, що він нічого не знає, і, щоб не мати причин для занепокоєння, відповідальність за все перекласти на мене?» — зітхаючи, сказав Ґендзі. «Виходить, немає між ними міцної дружби», — почувши ці слова, подумала дівчина, глибоко засмучена тим, що невідомо коли нарешті її рідний батько дізнається про неї.
Оскільки ночі були безмісячні, то запалили ліхтар під дахом. «О, від нього духота стала ще нестерпнішою, краще запаліть смолоскип у саду», — звелів Ґендзі слугам. Присунувши ближче до себе чудове японське кото, Ґендзі почав перебирати струни, щоб добре налаштувати його на лад «ріці»[138], а потім, трохи погравши, сказав: «Зізнаюсь, я спочатку вас недооцінював, вважаючи, що така музика вам не до душі. Японське кото звучить особливо проникливо і яскраво в осінні вечори, залиті холодним місячним сяйвом, коли граєш не в покоях, а на вільному повітрі, сплітаючи звуки струн з голосами комах. Хоча японське кото звучить занадто скромно для урочистостей, проте водночас воно здатне відтворювати звучання і ритми багатьох інших інструментів. І в цьому його перевага. Змайстроване в нашій країні, в Ямато, з першого погляду воно здається начебто грубуватим, та насправді його зроблено з відмінним смаком. Воно ніби зумисне призначене для жінок, що не надто знайомі з музикою заморських земель. Гадаю і вам треба опанувати його разом з іншими інструментами. Хоча ніяких таємниць гри на японському кото немає, але не дуже-то легко досягти в ній справжньої майстерності. У наш час ніхто не може зрівнятися в цьому з міністром Двору. Користуючись найпростішими способами гри, він уміє відтворювати звуки з такою повнотою і розмаїттям відтінків, які не мають собі рівних».
Оскільки Тамакадзура в той час уже трохи навчилася грати на японському кото й мріяла досягти в цьому досконалості, то уважно прислухалася до слів Ґендзі. «А чи не могла б я почути такої гри в нас під час якого-небудь свята? — спитала вона. — Я вважала, що навчитися грати на японському кото дуже легко, бо на ньому грають навіть неосвічені люди в глухій провінції. Але, мабуть, гра справжнього майстра — це щось зовсім інше».
Помітивши, що дівчина гаряче бажає почути гру міністра Двору, Ґендзі пояснював далі: «Так, це правда. Тепер японське кото називають ще й східним, ніби підкреслюючи його провінційність. Однак саме його Імператор воліє слухати під час музичних урочистостей у палаці. Не знаю, як де, але в Ямато кото вважається прабатьком всіх музичних інструментів. Міністр Двору так добре ним володіє, що кращого вчителя вам не знайти. Звичайно, у відповідну пору він нас відвідає. Але не сподівайтеся, що зумієте легко засвоїти таємниці його гри. Узагалі жоден майстер не готовий просто так відкривати їх будь-кому. Так чи інакше, гадаю, що найближчим часом ви матимете змогу самі почути його».
За розмовою з дівчиною, перебираючи струни кото, Ґендзі грав яскраво й вишукано. «Невже хтось може грати краще?» — думала панна, мріючи про той час, коли вона слухатиме задушевну батькову гру.
«Під голову поклавши руки, ніченьки не спала...»[139] — ніжним голосом заспівав Ґендзі. А коли дійшов до слів: «Коли мене батько з чоловіком розлучив...», то, злегка всміхаючись, м’яко пробіг пальцями по струнах. Навдивовижу прекрасно звучало тоді кото в його руках.
«А тепер зіграйте ви! — порадив він. — Музикантові ні до чого зайва сором’язливість. Адже я не прошу вас грати «Пісню про любов до чоловіка»[140] , яку багато хто з жінок воліє таїти глибоко в душі. Але решту мелодій можна грати, не соромлячись, з будь-ким». Проте дівчина навіть не торкнулася кото, побоюючись схибити, бо музики вчилася в провінційній глушині, у старої жінки, начебто спадкоємиці імператорської родини зі столиці. Нагостривши слух і наблизившись до кото, вона подумки благала: «Тільки б міністр ще трохи пограв! І тоді, може, я запам’ятаю цю мелодію».
«Який вітер допомагає вашим струнам видавати такі чарівні звуки?» — спитала Тамакадзура, нахиливши голову, невимовно прекрасна в світлі смолоскипа.
«Вітер торкає струни душі лише того, хто, як ви, має гострий слух», — усміхнувшись, відповів Ґендзі, передаючи дівчині кото. Вона зніяковіла.
Присутність служниць завадила Ґендзі звичним чином і далі жартувати. А тому він лише сказав: «Здається, юнаки розійшлися, так і не встигнувши сповна оцінити красу гвоздики[141]. Мабуть, я маю показати цей сад і міністрові Двору. Як швидко минає життя! Пригадую, як одного разу, начебто зовсім недавно, він розповідав мені про вас, — сказав Ґендзі, вкрай розчулений.
Хто побачить
У барвах ніжної гвоздики
«Вічного літа»[142] принаду,
Той душею полине
До огорожі старої...
Саме через це, на жаль, я змусив вас сидіти тут під замком, неначе в коконі».
Заплакавши, дівчина відповіла:
«Та хто тепер захоче
Шукати коренів
Гвоздики,
Що виросла
Під огорожею старою?»
Вона, з її тихим, невпевненим голосом, здавалася зовсім юною.
«О, краще б я сюди не приходив...» — тихо проказав Ґендзі слова з якоїсь пісні, ледве вгамовуючи майже болісні переживання.
Побоюючись, що надто часті відвідування Тамакадзури здаватимуться служницям підозрілими, Ґендзі став рідше заходити в Західний флігель, але знаходив нагоду писати дівчині листи. Тільки про це він думав і вдень, і вночі. «Навіщо я піддався такій недоречній пристрасті й утратив душевний спокій?» — запитував він себе. Звичайно, він міг і не опиратися спокусі, але тоді його осудили б за легковажність, згубну як для нього, так і для неї. Навіть якби його почуття до дівчини були справді глибокими, він відчував, що не зможе поставити її нарівні з Мурасакі. А будь-яке інше становище було б для неї занизьким. Безперечно, він — найвпливовіша людина в світі, але хіба то велика честь вважатися однією з останніх жінок під його опікою? Вже краще стати головною дружиною простого радника. Усе це добре розуміючи, Ґендзі глибоко співчував їй. «Мабуть, слід було б віддати її за принца Хьобукьо або Удайсьо[143]. Якщо її хтось забере до себе, то вона буде далеко, і я перестану страждати. Іншої ради немає, так і зроблю...» — іноді думав він. І все-таки він навідувався в Західний флігель і бачився з нею частіше, ніж колись, під тим приводом, щоб навчати її гри на кото. А дівчина, яка спочатку його остерігалася, поступово звикла до нього, помітивши, що він не дозволяє собі нічого зайвого, приязно відповідала на
