Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

Тому вам треба бути напоготові». Майданчик верхової їзди містився так близько, що його було видно з галереї. «Відчиніть двері на галереї, щоб молоді жінки могли милуватися змаганням крізь відкриті двері. У Лівій імператорській охороні останнім часом з’явилося чимало гарних юнаків, які нітрохи не поступаються придворним», — додав Ґендзі на превелику радість молодих жінок, охочих насолодитися рідкісним видовищем.

Подивитися на змагання прийшли і дівчатка-служниці з Західного флігеля. Завісивши двері на галерею новими зеленими шторами і розставивши всюди вишукані ширми з темно-бузковим кольором унизу, що переходив до світло-бузкового вгорі, служниці снували по дому, зайняті останніми приготуваннями. Дівчатка із Західного флігеля вирізнялися одягом кольору «лепехи» й кадзамі з тонкої синьої тканини. Їх було четверо, всі миловиді, спритні. Навіть прості служниці сьогодні одягли бузкові мо, темні внизу й світлі біля пояса, і китайські накидки кольору молодого листя гвоздики. Дівчатка-служниці зі Східних покоїв, у темно-червоному нижньому вбранні та кадзамі кольору «гвоздика», поводилися спокійно, упевнені у своїх перевагах. Цікаво було спостерігати за тим, як молоді придворні, набравши поважного вигляду, скоса на них поглядали. Ґендзі з’явився на майданчику верхової їзди пополудні. Як він і сподівався, там уже були принци крові. Змагання проводилося трохи інакше, ніж в Імператорському палаці, й брали в ньому участь і середні чини з Імператорської охорони. Гості не розходилися до пізнього вечора, насолоджуючись яскравим видовищем.

Хоча жінки зовсім не розумілися на тонкощах цього мистецтва, але з цікавістю стежили за ошатно вдягненими вершниками, які з таким запалом змагалися, наче йшлося про їхнє життя або смерть. Змагання відбувалося на досить просторому майданчику, який було видно і з Південних покоїв, тож молоді служниці пані Мурасакі також могли його спостерігати. Були виконані танці «Гра в м’яч», «На зігнутих ногах» та інші. А пізніше, коли під гучний барабанний бій і спів флейт проголосили переможців, спустилася ніч, і нічого вже не було видно. Учасники змагання отримали відповідні нагороди. А гості нарешті розійшлися, коли було вже зовсім пізно.

Ґендзі залишився ночувати в Східних покоях. За розмовою з пані Ханацірусато про те, про се, він між іншим сказав: «Як на мене, принц Хьобукьо не має собі рівних. Хоча він не може похвалитися особливою вродою, але вирізняється благородством і людяністю. А вам удалося побачити його? Хоча всі відгукуються про нього прихильно, але, звичайно, і в нього є певні слабкості».

«Хоча цей принц — ваш молодший брат, але здається набагато старшим. Мені казали, що він ніколи не пропускає нагоди відвідати вас, але сама я побачила його сьогодні вперше. Щоправда, я зустрічала його в Імператорському палаці, але це було дуже давно... Мабуть, за цей час він став ще красивішим. Принц Соці також гарний собою, але до старшого брата йому далеко. Навіть не віриться, що він принц крові», — відповіла вона. «О, яка вона спостережлива!» — подумав Ґендзі, але не відповів, а лише всміхнувся, бо, видно, не хотів говорити про чиїсь сильні чи слабкі сторони. Взагалі йому не подобалися люди, які шукали в когось іншого вади або відкрито виявляли до нього свою зневагу. Навіть про Удайсьо[117] він нічого не говорив. У світі Удайсьо вважали людиною з тонкою душею, але годі було сказати, яким він був насправді. Адже не виключено, що в ролі зятя він міг виявитися далеко не таким бездоганним.

Стосунки між Ґендзі та пані Ханацірусато все ще були вельми дружніми, але спали вони окремо. «І чому ми так віддалилися одне від одного?» — з жалем подумав Ґендзі. Жінка ніколи не ображалася за те, що про пишні свята, які справлялися в садибі на Шостій лінії, вона дізнавалася лише з чуток. А от сьогодні на превелику радість їй нарешті пощастило самій спостерігати таке рідкісне видовище зі своїх покоїв...

«Коням не до смаку» —

Так славиться лепеха

Прибережна.

Але сьогодні, на свято,

Її не забули нарвати», —

тихо промовила жінка, і хоча нічого особливого не було в цій пісні, Ґендзі вона глибоко зворушила.

«Як норці по ставку

Вільно плавають

Нерозривною парою,

Так і рис водяний

Не розлучити з лепехою», —

відповів він. Його пісня також була відвертою.

«Хоча мені не вдається часто з вами зустрічатися, я почуваюся щасливим, коли можу вас побачити», — вимовив він щиро, знаючи, що жінка надто скромна й не побачить в його словах якогось двозначного загравання. Віддавши гостю свою постіль, пані Ханацірусато лягла неподалік, відгородившись переносною завісою. Вона давно вже звиклася з думкою, що спати з ним разом не годиться, та й сам Ґендзі ніколи не вимагав цього від неї.

Цього року пора злив тривала довше, ніж звичайно, без жодного просвіту, і від нудьги жінки у садибі на Шостій лінії шукали розваги у повістях з картинками. Пані Акасі, підготувавши кілька таких сувоїв з картинками й текстом, відсилала їх дочці. Та найгарячішою прихильницею повістей була Тамакадзура, панна із Західного флігеля, бо раніше в провінції нічого такого не бачила. Весь свій час вона віддавала їхньому переписуванню і читанню. Багато з її молодих служниць уміли добре малювати і писати. «О, скільки дивовижно різних доль зібрано в цих повістях! — думала панна. — Хтозна, це правда чи вигадка? Але нікому не довелося пережити такого, як мені». Та найбільше її вразила повість про дівчину із Сумійосі[118], популярну як колись, так і тепер, тим, що втеча героїні від Кадзое-но камі нагадала їй про давній страх перед Тайфу-но ґеном.

Помітивши розкидані то тут, то там сувої з повістями, Ґендзі зауважив: «О, яка марна трата часу! Здається, ніби жінки народжуються тільки для того, щоб піддаватися чужому обману. У повістях, які ви читаєте і переписуєте, зовсім мало правди, та ви, знаючи про це, все одно, як у нестямі, вірите таким небилицям і вводите себе в оману та ще й переписуєте їх у таку спеку, не звертаючи уваги, що ваше волосся зовсім розтріпалося», — і, засміявшись, вів далі: «Зрештою, що, крім стародавніх переказів, може відволікти нас від невідворотної нудьги? Серед цих небилиць трапляються й цілком правдоподібні, які зачіпають серця читачів і примушують думати, що й таке в житті буває. Навіть знаючи, що все це лише пустопорожні вигадки, людина може несамохіть зацікавитися. Хіба хто-небудь залишиться байдужим, прочитавши, як чарівна дівчина страждає? А ще, іноді добре розуміючи, що такого в житті не буває, захопишся описом неймовірних подій, і навіть коли, заспокоївшись, розчаруєшся у своїх передчасних оцінках, перше враження зберігає свою силу. Останнім часом мені досить часто доводиться слухати, як жінки читають панночці з Весняних покоїв[119] різні повісті, тож я думав, що у світі є чимало балакучих людей, що люблять вражати уяву слухачів своїми вигадками, хіба ні?»

«О, звичайно, хто звик вводити в оману інших людей, може так припускати. Але я чомусь вірю, що в повістях чиста правда», — сказала Тамакадзура, відсуваючи туш і пензлик.

«Можливо, я несправедливо висловився про повісті, — відповів Ґендзі, усміхаючись. — Адже вони описали все, що відбувалося у світі від віку богів[120]. «Ніхонґі»[121] та інші історичні хроніки охоплюють