Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
Пані Оомія радісно зустріла онука, як єдину свою надію. «Зроду не бачила такого буревію, — сказала вона, тремтячи від страху. Було чути, як, ламаючись, гучно тріщало гілля величезних дерев. — Як я рада, що ви прийшли! Мені здається, що скоро на даху не залишиться жодної черепиці». Живучи у садибі на Третій лінії, вона вже давно втратила колишній могутній вплив на своє оточення і тепер у цьому мінливому світі могла покладатися лише на свого онука Юґірі. Щоправда, люди і тепер поважали її, от тільки її син, міністр Двору, ставився до неї холодно.
Всю ніч Юґірі, прислухаючись до завивання вітру, відчував, що його охопила безпричинна туга. Подумки він безперестанку повертався до образу жінки, побаченої в передніх покоях, забувши про Кумої-но карі, яка досі цілковито володіла його серцем. «Що за мана? Страшно піддаватися такій недозволенній пристрасті! — переконував він себе, намагаючись думати про інше, але образ Мурасакі знов і знов виринав перед його очима. — Рівних їй ніколи не було й не буде в майбутньому. То хіба можна, маючи таку дружину, звертати увагу на пані[173] Східних покоїв? Хіба можна ставити їх на один рівень? Адже друга не викликає нічого, крім жалю...» Лише тепер він збагнув глибину батькової великодушності.
Хоча Юґірі, як доброчесний юнак, навіть не наважувався мріяти про любовні стосунки з Мурасакі, але його не полишала думка: «Якщо вже одружуватися, то лише з такою, як вона, щоб мати змогу насолоджуватися її красою і вдень, і вночі! Бо тоді життя, напевне, буде довшим, хоча ніхто з нас і не вічний...»
Удосвіта вітер трохи вщух і почався рясний дощ. Люди казали, що в садибі на Шостій лінії завалилися деякі будівлі. «Мабуть, під час буревію всі слуги з просторої садиби зібралися біля Великого міністра, а решта покоїв спорожніла. Уявляю собі, якою самотньою почувається пані Ханацірусато в Східних покоях», — подумав стривожений Юґірі, вирішивши повернутися туди, не чекаючи ранку.
У дорозі косі струмені холодного дощу пробивалися в карету. Над головою нависало похмуре небо, а Юґірі подумки блукав хтозна-де, охоплений невиразною тугою. «Що зі мною? — дивувався він. — Невже маю ще одну причину для душевного неспокою? Ні, це нікуди не годиться! Це ж просто безумство». У полоні таких думок він пройшов у Східні покої і, побачивши перелякану пані Ханацірусато, заходився втішати її, як тільки міг. Покликавши слуг і розпорядившись, щоб вони дали всьому лад, Юґірі подався до Південних покоїв, в яких ґратчасті вікна все ще були опущені.
Спираючись на поруччя перед батьковими покоями, він обвів поглядом сад: дерева на пагорбі були вирвані з коренем, на землі лежали зламані гілки. Про квіти годі було й говорити — всюди валялися шматки кори, уламки черепиці, частини переносних ширм і зламаних низьких огорож для квітів. Коли перші несміливі сонячні промені освітили засмучений сад і в ньому заблищала роса, Юґірі, глянувши на небо, затягнуте густим туманом, відчув, що по його щоках потекли безпричинні сльози, і, крадькома змахнувши їх, кашлянув, щоб сповістити про свій прихід.
«Напевне, Цюдзьо подав знак. Але ж ще рано, бо зовсім темно...» — долинув батьків голос. Було чути, що його дружина щось відповіла, але Юґірі нічого не зрозумів, а тільки почув крізь батьків сміх: «Ніколи, навіть у ранній юності, ви не зазнали, що таке розставання на світанку. Але сьогодні, на жаль, вам доведеться його пережити». Юґірі зацікавлено прислухався до їхньої розмови. І хоча відповідей Мурасакі він не чув, але жартівливий тон батька свідчив, наскільки міцний їхній зв’язок — просто нерозлийвода.
Незабаром Ґендзі власноруч підняв ґратчасте вікно, і юнак, уникаючи незручної близькості до Мурасакі, відійшов убік.
«То як було вчора ввечері? Пані Оомія зраділа вашому приходу?» — спитав Ґендзі. «О так, звичайно! Останнім часом, на жаль, вона плаче з будь-якого найменшого приводу», — відповів Юґірі. «Мабуть, вона вже недовго проживе, — усміхаючись, сказав Ґендзі. — Було б добре, якби ви подбали про неї. Останнім часом її пригнічує те, що її син, міністр Двору, відвернувся від неї. Міністр — людина рішучої і твердої вдачі, але я давно помітив, що свій синівський обов’язок він зводить до показу зовнішньої шанобливості без справжніх глибоких почуттів. Водночас він розсудливий, з глибоким розумом і вченістю, невластивими для кінця нашого століття. Але, звичайно, не можна сказати, що як людина він не має жодних вад... О, яка страшна буря! Сподіваюся, що Імператрицю є кому доглянути», — і він передав синові для неї такого листа: «Як Ви пережили нічний буревій? Під час цієї бурі я так занедужав, що й досі не оговтався. Тому-то й не зміг Вас відвідати».
Виконуючи батькове доручення, Юґірі попрямував через двері на серединній галереї до покоїв Імператриці. У слабкому ранковому світлі його струнка постать здавалася особливо прекрасною. Зупинившись коло південної стіни Східного флігеля, він обвів очима покої. Двоє ґратчастих вікон було вже піднято, і в тьмяному світі, при підгорнутих догори завісах, він побачив жіночі фігури. Кілька молодих служниць стояли на галереї, спираючись на поруччя. У сутінковому світлі, в різнобарвному одягу, вони справляли вельми приємне враження, хоча невідомо, якими вони здалися б Юґірі зблизька. Імператриця послала дівчаток-служниць у сад напоїти росою цикад, зібраних у кошички. На дівчатках поверх блідо-фіолетових, червоних, темно- і світло-пурпурових акоме[174] були жовто-зелені накидки-кадзамі, як і годилося для осінньої пори. Невеликими зграйками вони бігали по саду з різнокольоровими кошичками в руках, підбирали зламані вітром гвоздики і підносили їх Імператриці. Годі було відірвати очей від їхніх чарівних фігурок, що миготіли в ранковому тумані.
Вітер доносив з покоїв настільки приємний аромат, що Юґірі з трепетом у серці подумав: «Невже тутешні айстри запахли так тому, що Імператриця торкнулася їх рукавом?» Щоб сповістити про свою присутність перед тим, як рушити до будинку, він тихенько кашлянув, і служниці, зовсім не здивувавшись, зникли в покоях. Вони звикли до нього, бо коли їхню господиню віддали в палац, він, зовсім ще дитина, часто навідувався в її покої. Передавши Імператриці батькового листа, Юґірі затримався, щоб поговорити з жінками, такими давніми знайомими, як пані Сайсьо й пані Найсі. Побувавши в покоях Імператриці, де кожна дрібниця мала на собі відбиток її тонкого смаку, він мимоволі згадав багато чого, пережитого в минулому.
А тим часом у Південних покоях вже було піднято ґратчасті вікна, й Ґендзі з дружиною дивилися на квіти, які так непокоїли їх минулої ночі, а тепер,
