Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

твій брат — не рівня тобі. За матеріальними можливостями. Тому він хоче закласти на нашому цвинтарі свій сімейний склеп. Ну, так, як пани колись робили на Личаківському цвинтарі, а тепер так роблять ті, хто має фінансові ресурси, бо то дорого.

— То нехай закладає. Скільки йому там треба. Дітей нема, а так він із дружиною. Ще, може, туди візьме із собою того Сікача. Таких, як ти, посіпак туди не запхає.

Інспектор райземресурсів слухав і розумів, що Василь не заперечує проти того, що коли його брат умре, то його можна поховати у селі. З дозволу голови парафіяльного уряду. Але треба казати, як є. До кінця. Справа не у вмиранні. Справа в іншому. А то потім вийде: нібито погодили питання, а згодом стався пшик із тим похованням. Прямо, прости Господи, на похороні. Тому треба казати до кінця:

— То ми тут у селі — темнота і світу Божого не бачимо. А у світі тому люди інакше живуть. І вмирають інакше. Петро твій Павлович хоче спорудити щось таке грандіозне, я не знаю що — чи то мавзолей, чи піраміду, але він просить нас виділити півтора гектара цвинтарної землі.

Настала тиша. Як на цвинтарі різдвяної ночі. Якби були свічада, було б чути, як вони палахкотять. Один з них думав над тим, що почув, а решта, котрі звикли, що його сумлінням говорить сам Всевишній, чекали. Ждали, що скаже цей голос, до якого прислухалися селяни як до голосу Божого, бо заслужив цей несвятий святець таке право.

— Ви, хлопці, ще на цьому світі чи уже на тому? Як у нас у селі казали — три дошки і землі трошки. А ти кажеш, півтора гектара? Та на такій площі можна поховати не лише усе наше село, а цілу Україну, вимираючу, як у часи чуми.

І тут вихователь підростаючого покоління не витримав:

— Ти у нас інтелектуал, але часом мислиш так поверхово і плитко. Де ти бачив рівність? Га? Немає її і ніколи не було. Ні у житті, ні на цвинтарі. Та й потім, та земля від лісу і до ріки поросла бур’янами, уже п’ять років неорана. То що — тобі шкода рідному братові? І не задурно. Він — не те що ти чи ми тут усі, разом узяті, кріпаки. Він громаді віддячить, як завжди. Сторицею, бо ви, Петрушки, ніколи не були жмотами.

І знову — поринання у роздуми. І хто скаже, що найнижча ланка влади, якийсь там парафіяльний уряд в одному із тисяч сіл вирішує дріб’язкові питання? Ні, він вершить космічні справи, якою є справа про життя і смерть, справа, над якою мізкують найсвітліші уми людства і не знають достеменної відповіді.

— У селі кожного тижня — похорон, — мало не пошепки озвався Славко. — І куди ми понесемо наступного усопшого, коли ви Гоші відгородите землі трохи? Півтора гектара. Та то навіть на цвинтарі стільки уже не лишилося.

— А він взамін віддає ще два гектари на зарінках, — не вгамовувався спеціаліст із земельного питання. — Ви що, забули, як Сікач ті всі наші паї збирав за мішок рису? Не забувайте, що наш народний депутат — володар усієї нашої землі і лісів навколишніх, і треба віддати йому належне, що ще нікого не застрелив на полюванні. Як ото у телевізорі показують. Є ж різні депутати, а нам на свого гріх нарікати. Уже три скликання, і жодної жертви. А ви йому землі материнської шкодуєте?

— Я не шкодую. Але то земля не моя, і не твоя, і не твоя. То земля українська. — Василь підійшов до вікна, у якому світився вечірніми вогнями світ різдвяної земної радості. — То земля тих, котрі на ній жили, котрі на ній живуть і в неї вернуться прахом. То земля народна, і народ має сказати, як має бути. А наше діло — донести до народу правду. Добре, зробимо так. Я це беру на себе. Скличу сільські сходи і скажу: люди добрі, тут посеред нас виплодився наш доморощений фараон чи наполеон, який уже все, що тільки міг, загріб під себе, який набудував у селі хороми, які не снилися жодним графам і поміщикам ні за Польщі, ні за Австрії, який спух від пограбованого народного добра, у якого руки — по лікті у крові і який хоче загарбати у вас останнє — місце вашого вічного спочинку. Цей виродок хоче приватизувати собі цвинтар і збудувати на ньому собі рай ще й на тому світі. І буде у вас за селом мавзолей, як на Красній площі. Там — свій диявол, що підняв руку на Бога, а у нас — своя сатана у саркофазі. А вас, як псів паршивих, він буде закопувати в урвищі понад рікою, де вода щороку лупає берег до самого споду. І попливуть ваші кості у синєє море. І пропадете ви на тім світі, як і на цім. Во віки віків. Амінь!

Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море…

— Одумайся, Василю. Ти закликаєш до крові! — Микола сказав за всіх, бо таки усім стало лячно.

— Так то