Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

літературі розбираюсь, не то, шо некоторі — Анна Ахметова, говоре, тупак із Печерського бугра. От дайот, лінгвіст макеєвський. У нас, в опозиції, таких нема. Усі підковані. Но це мєжду нами. Ну його… Режим нинче. Лучше не связиваться. Так от — я підійшов творчески до творчества Гоголя Миколи Васильовича. Він же наш, українець, хотя писав не на чистій українській, а на суржику, як оце я говорю, — іногда русизми проскакують. Я ж бачу, як ви трудитесь у поті чола, святий отєц. План перевиполняєте перед небесною канцелярією. Їдеш у село на цю дачу, бувало, а на цвинтарі знову ціла шеренга свіжих могил. Як би фронт пройшов. Жалко мені стало. Ето же електорат. Ізбіратєлі. Коли вони усі дуба вріжуть, хто за мене голосувать буде? І тут я вспомнив Гоголя — шо то значить брат по крові. Умнічка. Мертві душі придумав, хоч вроді і не був депутатом Верховної Ради. А зачєм їх вичеркувать із списків ізбіратєлів? Хай собі будуть. Вічно живі. Борці за волю України. Вас нема, але ви з нами, у списках виборців. Оттуда й віддаєте свій голос за націоналіста. Ви окочурились, а ваше дєло живе і перемагає. Спіть спокійно, а ми і за вас повоюємо. Я говорю директору школи — він голова комісії, а він каже: під вашу отвєтствєнность. А платить треба, хитрий такий філолог, не хуже Гоголя, тоді членам комісії за мертві голоси вдвойнє. Риск великий. Стаття є, коли покойнікі вроді би як голосують. Правильно я говорю, отєц? Нашо нам вичеркувать павших героїв, як каже он Едік, електоральних баталій.

— Та я не дуже розбираюся у політиці. Я-то видаю свідоцтво про смерть на другий день, а вам, депутатам, видніше. — Отець справді не знав, як тут сказати чогось по­вчального.

Запримітивши, що парох запнувся в інтелектуальній полеміці із членом парламенту, на виручку висунулася ємосць:

— Ми так рідко зустрічаємося, Петре Павловичу. Хіба у телевізорі тільки вас бачу на пленарному засіданні. Ви хоча б коли моргнули.

— А що, можна попаді моргать, — розреготався, як у баньці з дівчатами, Гоша. — Якщо отець дозволять. Ви ж моя виборниця. Чи, може, ви за партію власті голосували?

— Ви що, жартуєте? Не тільки сама голосувала, а все село загітувала за вас.

— Знаю, знаю. Ви ж моя, як це, Едік, в Америці називається, головний мій лобок в народі.

— Лобіст, Петре Павловичу. — Реакція Едіка була миттєвою. Він знав, що за політичною лексикою довіреного йому народного депутата після третьої чарки потрібен потрійний технічний догляд.

— Ми тут унизу дуже пильно стежимо за вашими парламентськими перипетіями, — зробила вигляд, що не почула обмовку, пані Анастасія. — І радіємо за ваші перемоги. Яка все-таки боротьба була за цю кнопку. Це просто велика перемога національно-патріотичних сил. Стояли до кінця. Не спали. Ночували. Прямо у залі вареники їли, що їх приготувала славна письменниця. Щоб зломити ворожі редути. То так здається, хто не розуміє, але депутатська праця — не тільки почесна, а й дуже важка.

— Не то слово, пані Анастасія. Давайте вип’ємо, а потім я вам скажу нащот кнопки. За дам! Наших і ваших! Хто не буде пить до дна, той полнєйшая свиня!

Гоша вмів заливати віскар прямо у шлунок. Не обтяжуючи верхні дихальні шляхи зайвим ковтанням.

— Так от, шо повинен робить депутат, як ви кажете, у своїй каторжній праці? — Парламентарій в особі Капця все-таки за рівнем обізнаності переважав зека, бо три скликання — все-таки більше, ніж дві ходки. — Ну, найперше — буть серед виборців. Ви ж знаєте, я не гребую, я не те щоб там зазнався. Будь попроще, і народ за тобою потягнеться — це мій девіз ще з тих времьон. Завсєгда навідаюсь у село. Зупиняю кортеж, як бачу вас на подвір’ї. Питаю по-людськи: отець вдома? Можу й на чайок заглянуть. Ви ж моя довірена особа. Должна буть індивідуальна робота. Це перве. І друге: що повинен робить депутат? За мандат розрахувався. Усьо чин чинарьом. Там у офісі демократичної партії сидить секретар ЦК по бабках, ну, як його, Едік, по теорії зовуть? Не знаєш, а должен знать. Ага, вспомнив. Як ото було у вас в Італії у братській партії у цього, у Муссоліні, партайгеносе. Мушу сказать, що Сікач, як мій лічний кошельок, його незлюбив. Вони тариф виставили — сім лімонів за мандат. А якщо ми беремо два? Сікач каже тому портаю: старичок, ето уже опт, ну, як у бізнесі. Ми з бізнеса прийшли. Среднього. Давай скидку, дискантер давай. А він, слиш, як той демократ у кіно: торг здєсь нє умєстєн. Ну, Сікач двері прикрив і об’яснив йому, почому нині горіхи. Короче, взяли по п’ять. Ітого — десять лімонів за два мандати внести у касу демократії. Причом налічкою. Це ви, святий отець, вибачте, може, не дуже розбираєтесь, а попадя знають різницю мєжду — по пєрєрасчьоту і налічка. Це ж відмить треба. Шо я напишу у бюджет фірми: бабки за мандат і оддам у налогову? Тому етім самим, спинним мозком і ніже, рискуєш. Так от, коли ти уже попав під купол, треба усе це діло грішне, святий отець, щоб ви знали, яка тяжола у нас робота, треба відбить. Своїм горбом. А який дурень буде цим маратися, щоб коли відніс десять лімонів і відбив тоже десять і на ноль вийшов. То, ізвіняюсь, не піраметарізм, а ананізм, простіть мені за грішне слово, но це свята правда. То єсть треба ще собі наварить зверху. А іначе кому потрібна така політика, щоб нею порядна людина маралась. Хотя би ще одну десятку. Як мінімум. Ви ж тут, електорат, тоже приучені з відкритими писками сидіти, ждете, що депутат вам принесе у дзьобику соломинку. Так от, що він принесе, коли він, ізвіняюсь, буде сидіть на яйцях, як та квочка? Буде сидіть на тій кнопці? І що він висидить? Птєнци із яєць не вилізуть і не зацвірінькають йому в одному