Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

хіба я? То Тарас Шевченко. Я лише його рядки на віче зачитаю, і цього досить, щоб спопелити усю цю мерзоту. Не впізнали його рядки? Забули. А може, ви і йому рота затулите? Дожилися, що Кобзаря слухати боїтеся. А Слово вічне. Його в асфальт не закатаєте. Йому голову не відріжете. Його не купите, бо Слово не має ціни. Бо Слово — то є Бог!

Здавалося, його лють праведна розтопить спітнілі вікна і від жару душевного, яким двиготіли його груди, розтане зимова крига, що вкрила село, і втопить приспану народну совість весняною повінню посеред зими. Голова парафіяльного уряду встав і, обіпершись на одвірок, прорубав:

— Передайте тій банді: тільки через мій труп!

Омандачений Сікач

Гоша понад життя любив застілля. Жмотом ніколи не був, і за це тягнулися до нього люди. Капець знав, що народ його любить, як любить халяву, і в необмеженій кількості. Морозильна камера, яка могла б обслуговувати дивізію, стояла за гаражем, набита під зав’язку боєприпасами. Кількатонний запас лиха не чинить. Періодично провіант поновлювався делікатесами типу океанічних морепродуктів та екзотичної острівної городини.

М’ясні туші народний депутат, коли вже перевалювало за багатотонну норму споживання, викидав у сільмаг, де крамарка Фрося відпускала їх за депутатськими цінами. Виборці ждали дня випорожнення нардепівського холодильника з метою оновлення, як манни небесної, проймаючись ще більшою любов’ю до свого слуги. Одного разу Гоша навіть звелів викинути різного роду перестояні лангусти з омарами, але рагулі не зрозуміли, навіть образилися: мовляв, нехай хробаків сам жере. До кулінарних експериментів більше не вдавався, щоб не ставити під ризик процес іміджмейкерства. Зате тих омарів мало бути на столі у самого Петра Павловича — хоч, як він любив казати, жопою їж.

А напої — то окрема тема. Пробував перейти на вино, бо було прийнято у його фракції хизуватися випитою пляшкою за 15 тисяч баксів. Гоша грошей не жалів, але звикнути після двох ходок до цього компоту не міг. Важко опускатися на нижчий градус, коли протягом усього періоду юності, молодості й частково зрілості вишаком був у його раціоні розбавлений спирт, який уміло тирив із лазарета миршавий фельдшер-анестезіолог. Тому відпочиває Лондон у порівнянні із Задвірцями по лінії накопичення рекордної колекції віскарів. То була слабкість нардепа, і хоча печінка вже не та, що на зоні, але пропустити кіло на душу колекційного віскаря — чом би й ні? Коли здоров’я позволяє. І особливо — карман.

Гостей на віллі у Задвірцях бувало не так багато, як у Кончі-Заспі чи на Сицилії, але, як казав сам Петро Павлович, обжираловка має бути раз на тиждень, а решта — просто розвантажувальні дні.

Візитери навідувалися з Києва чи з Москви, або з Європи привозив Кулянда лідерів Чорного інтернаціоналу. Так, протягом ночі пиятики Задвірці могли стати столицею світового криміналу, самі того не підозрюючи разом зі своїми натрудженими у полях і сіножатях домочадцями.

А коли не було приїжджих, то хто найповажніший гість у нардепа із місцевих? Здогадайтесь із трьох разів. Хто має найбільший вплив на волевиявлення народу. Святий отець. Намісник Бога у Задвірцях, як любив його кликати Гоша.

Звичайно ж, не знати, як там на небі, але у нас тут, на землі, у попа була не попадя, а малина. Гріх думки хробачливі допускати, але, що там говорити, святе сімейство, незважаючи на не більш ніж сільський масштаб впливу на процеси, цілком заслужено вартувало прийняття у домі нардепа за найвищою категорією накривання поляни.

Так було і цього разу. При головному столі, а інших — і не було, усілася вся гвардія народного депутата, щоб високий гість заочно бачив, з якою повагою ставиться до нього всенародно обраний представник держави.

І врешті, ця прелюдія була б пустопорожньою, якби не сказати головного — чому так любив Петро Павлович посидіти? Правильно, попиз… Поговорити-погомоніти. По душах. Під гарну закуску мозги повправляти. Отут Гошу хлібом не годуй. Хіба що одними метровими омарами. Як не любив категорично і навідріз на трибуні парламенту виступати, так само категорично і до безтями любив тости виголошувати. Хто на що вчився.

Коли вже усілися всі учасники за протокольною відстанню від предсідника, сесійне засідання залюбки відкривав сам Петро Павлович Капець:

— У мене є тост. От говорять: політика і бізнес — врозь, і ето правильно. І так требує Європа. Но вона не требує, щоб бізнес і церква були отдєльно. Правильно я кажу, Едік? Так по теорії.

— Цілком вірно, Петре Павловичу, — насипаючи із миски чорної ікри, дав науковий коментар знавець. — Це Лєнін був зробив, що церква була відокремлена від держави, а щоб від бізнесу — такого навіть при більшовиках не було.

— Потому я завсєгда радий бачити вас у своєму домі, отець Нікодім, і вашу супругу Настю. То биш їмосць Анастасію. Вот взяти у селі. Як було за Польщі, бабця мені розказувала. Шибко грамотний був поп, чи, як тоді називалося, ксьондз, а депутатів тоді не було, щоб отак у селі прямо жив. А тепер нас двоє, на чому усе держиться, — церква і бізнес. Я, приміром, завсєгда готовий підсобить, чим нада. Їмосць Анастасія знають, а вам, святий отець, необізатєльно усе це знать про далі наші мирські і грішні. А отець в отвєт за мене слово замовить отам! — Гоша встав на крісло і тицьнув пальцем прямо у небо. — Отак і живемо — баш на баш. Тому давайте піднімемо за союз нерушимий хреста і молота нашого трудового! Хто не п’є до дна, той паршивая свиня! Гахнемо, гей!