Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

депутат папірцями бавився у якійсь парахуї, чи як воно там називається. Та ладно. Будемо проявляти законопослушність. Буде тобі бумажка не тільки від вуйків з полонини, а від самого отця. Буде тобі бумашка. Особєнно від попаді. Ладно. Іди работай. — Гоша відчув, що й самому пора відпочити. До кінця робочого дня народного депутата ще далеко, а вже стільки нагальних питань повирішувано.

Фараони і фарисеї

Жодне законодавство не врегульовує діяльність цього найважливішого в Україні уряду, яким є у кожному галицькому селі уряд парафіяльний. Ніде він навіть не згадується у жодному закодавчому акті, а тим часом із його повноваженнями навіть близько не зрівняється центральний орган виконавчої влади, яким є в Україні Кабінет Міністрів.

Бо якщо розібратися, повноваження загальнонаціонального уряду, що у столиці, до конкретно взятого села практично не доходять. А кожне село — це своя республіка, яка докорінно відрізняється за своїм укладом уже від сусідньої республіки, що за якихось кілометрів два. Кожне українське село — це унікальне згромадження громадянства, що, як і кожна держава, має свою історію і традицію, має своїх героїв і негідників. І свою нетлінну історичну пам’ять, бо у селі передають із покоління в покоління нерукотворний літопис свого племені упродовж століть.

Водночас село — це єдина родина, у якій усі про всіх усе знають. До найменшої йоти у біографії роду на десятки поколінь углиб. Бо якщо хтось там у часи Святослава чи Шевченка спотикнувся, цю пляму мусить нести нині сущий нащадок.

Державна влада, на жаль, не виробила того імунітету, яким володіє влада сільська, котра обирає прямою демократією свого главу уряду — підняттям рук під час голосування прямо на церковних сходах після Літургії. І голосування це забезпечує, як жодна інша демократична процедура по усій владній вертикалі аж до Верховної Ради, щонайменше три умови до обранця — щоб не крав, щоб був мудрим, щоб був здатен служити громаді безкорисливо. Як усе недосяжно для держави, але просто і під силу селу, яке делегує владу над собою, над громадою, — найдостойнішому. У селі — це факт, а у державі?

Василь Петрушка уже незліченну кількість каденцій очолює парафіяльний уряд у Задвірцях, бо у середовищі, у якому всі про всіх усе знають, він абсолютний моральний авторитет. Попробуй досягти цього у Києві? А у Задвірцях — можна, бо якщо ще є десь між людьми мораль, якщо вона десь ще не вивітрилася до порожнього звуку, то тільки тут, де живуть люди як на долоні один в одного.

Правда, має голова уряду Петрушка одну хибу — брата. Поза межами села не всі про це знають, бо у кровного маминого сина — інше прізвище за паспортом. Забрали ще у шкільному віці, на зоні дали кликуху, яку й записали у паспорті. Так і пішов у світ широкий зек Капець. І кому там у ЦВК до того діло, що батько його, як і брат, із роду Петрушки. Знають про це лише у селі, позаочі обмовляючи: як так могло статися, що одна мати народила таких антиподів. А як так може статися із цілим народом, коли серед нього одні крадуть до безтями, втрачаючи честь і гідність, і людську подобу, а інші — вмирають на Майдані за честь і гідність людську. Як так? Але так є, і нема на то ради.

Заведено так іще з минулих тисячоліть, що Різдвяна коляда — від хати до хати — це ще й офірування кожної домівки на потреби громади. Кожен віддає від власної сім’ї скільки може для блага сім’ї сільської. Але у чиї руки? У чесні руки Василя Петрушки, про якого всі знають: йому хоч цю руку відрубуй — чужого не кине. Не бери чужого — от яка елементарна і доступна кожному наука жити серед людей. І чому вона доступна для уряду парафіяльного і недосяжна для уряду національного?

Тому робоче засідання у хаті Петрушки під час коляди було цілком очікуваним для господаря. Розпочинається цей «кабмін» із доповіді міністра фінансів, яким є на поточний історичний момент авторитетний сільський столяр Славко:

— Торік на коляді назбирали у два рази більше. Бідніє народ. А скільки хат за рік стали порожніми? Ціла вулиця, що йде до потоку, вимерла. Завернули туди, а там тихо, як на цвинтарі. Навіть собаки уже не виють. Пішли з цього світу за господарями.

— Як так піде далі, то нам цвинтар треба посувати аж до лісу. Або закладати другу смугу від дороги. — Микола був уповноважений за дотримання порядку на цвинтарі, який протягом літа треба було кілька разів обкошувати — росла би так трава на пасовиську, як на гробах.

— Та так не вийде. Між живими і мертвими має бути санітарна зона 300 метрів. Санстанція не дозволить. — Григорій пильнував за зв’язок парафіяльного уряду із сільрадою, тому розумівся на різного роду приписах і параграфах.

Сумна ця бесіда, як по живому, різала Василеві душу. Одні й ті ж похоронні мотиви щороку. Що тут говорити, село не просто старіло — вимирало. Ще за його пам’яті, а це якихось два десятиліття, у школі було по два-три класи однолітків. Він он числився у «Б», а був ще й «А» та «В».

А тепер ледве назбирують тих шкільних новобранців до двох десятків. Живе село скорочувалося, як шагренева шкіра, а мертве село, вкрите хрестами, росте на заплаканих очах. І не скажеш, щоб хтось вмирав з голоду. Натуральна земельна господарка давала кавалок хліба і до нього, а от бракувало хліба духовного, і з цього голоду розривалася душа.

А потім репродуктивна функція народу — саме село, як