Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

ти, я бачу, не доганяєш. Над своїм теоретичним уровнєм тобі треба працювати. Ваше, кажеш. А воно мені нада? Та собствєность. У лічном планє. А якщо по-державному глянуть з висоти історичного прогреса. Частна собствєность — вот хто нас виведе у Європу. Раньше тут кляті москалі у людей наших працьовитих землю загребли, стодоли розібрали. Окупант — він і в Колумбії окупант. Колгоспів понастроїли. За то гинули наші батьки і діди, щоб землю у них колгосп забрав? Поетому ми ету історіческу несправедливість востановили. Я ж як націоналіст скажу: хлопці у ліс йшли опять же із-за землі. А тепер, як там у Маяковського: день їдеш — чия земля, Капцева, два дні їдеш — чия земля, Петра Павловича, депутата нашого, тріждизнамьонного. Вот так, товариші москалі. За шо боролись. Но мені не та земля нужна. Тєм болєє, шо вона уся бур’яном поросла, будь воно неладно. Мені інша земля нужна. Для вічного упокою.

— А, от про що йдеться. Тепер це модно. Та які питання? Завтра можемо разом поїхати на Личаків і вибрати. Для губернатора це не питання. Є у нас там місце під сонцем для національних героїв.

Отут уже Гоші хід думок губера подобався. Хоча хто зна. Якби дійсно загнувся депутат, це ще питання, чи його ставленик причислив би його до лику героїв.

— На Личаків? А щоб рядом з Бандерою — можеш?

— З дорогою душею, але ж Степан Бандера у Мюнхені похоронений.

Важка ця процедура — пошивати у дурні того, у чиїх рука твоя посадова доля. А Поліщук мусив сказати те, що сказав.

— Та ти шо? Я й не знав. Не годиться націоналісту цього не знать, — самокритично визнав Гоша. — А чого так? Видать, там земля дешевша. Мені он мій комісар по ЄС, коли дзвонить, то все розказує, що там усе у них дешевше, чем у нас. Та ладно. Добре, що ти сказав. Поїду на ігру «Шахтьора» з «Баварією», обізатєльно навєщу Бандеру. Обізатєльно. Тут без вопросів. Но мій вопрос… Якщо ти кажеш — у Мюнхені, то тєм болєє Личаків відпадає. Хочу я упокоїться на рідній землі, Антон Михайлович. Як умірать депутату, то скромно. Не то, шо ви, в ісполнітєльной власті, зажралися.

— Мій уклін вам. Дуже достойно. Правильний вибір. У рідній землі. Історія оцінить. Але ж то… Метр на два. А ви як казали — півтора гектара.

Тупість чиновників завжди дратувала Петра Павловича. Він, як і кожен нардеп, зверхньо дивився на всю цю бюрократичну братію. Не доганяли вони політ думки парламентаріїв, якісь завжди такі загальмовані, коли йдеться про виконання ухвалених у Верховній Раді законопроектів.

— От і він туди ж клонить, — шпурнув золотою ручкою у голову ОДА. — Ретроград. Косне у тебе мишлєніє. Хоч я тебе і видвинув на губернатора, но ти був рагульом і рагульом остався. А може, я хочу у спокої полежать, щоб ніхто не мішав. Щоб ніякої сволочі не було рядом. На пушечний вистріл. У житті усі ви мені вот де. Дай хоч полежать подальше від ваших морд окаянних.

— Та діло хазяйське. Обирайте собі місце у ваших приватизованих сільгоспугіддях і лягайте собі на здоров’я, щоб за кілометр — ні душі.

Цей матолок зашорений далі нічого не тямив. А може, його поміняти на переправі, цього блюдолиза? Давно помічав Гоша, що він хоч і слухняний до блювального рефлексу, але творче начало у нього на нулі. Не вміє хавати на льоту те, що говорять йому зверху. І відтак дратує вище керівництво, а це рано чи пізно погано для нього закінчиться.

— А ти знаєш, шо для народного депутата схавать губернатора — шо раз плюнуть. То я з опозиції обирався, а зараз в інтересах народу йду пліч-о-пліч із президентом. Шепну чарівне слово царю-батюшці, і нема тебе, тугодума. — Напруга зростала, і Поліщук відчув, що коли він не почне синхронно сприймати похоронні поривання боса, самому треба буде шукати метр на два. — Тим більше, шо, як говорив Максим Кривоніс, він, ти знаєш, Львів брав, хоча шо ви знаєте, чинуші, як він говорив, я тебе породив, я тебе й закатаю в асфальт. У сільгоспугіддя він поховав би нардепа. Короче, мені нада бумагу на півтора гектара на сільском кладбищі. От тобі депутатський запрос і соціальна ініціатива.

Губернатор без дозволу присів і почав енергійно витирати спітнілого лоба, у якому так повільно відбувалося переварювання похоронних ініціатив Капця. Отямившись, почав мізкувати над тим, що почув. Ого, тут ще один зигзаг вбік від удачі.

— Та я б з дорогою душею. Як ви так могли подумати про мене? Та я б вас похоронив хоч у клумбі напроти Оперного. Але цвинтарна земля у селі Задвірці — не моя компетенція. Я «за», двома руками, щоб вас похоронить на півтора гектарах, та хоч на півтора тисячах. Але є формальність. Треба бумажку від церкви. Там вони напридумували. В демократію граються. Парафіяльний уряд називається.

Капець відчув полегшення. Врешті, дискусія вийшла на фінішну пряму. Теж мені уряд знайшов. Церковно-парафіяльний. І треба ж таке придумати — народному депутату треба звертатися до якихось вуйків. Ні, Петро Павлович уже розпорядився, щоб йому ті місцеві дяки і паламарі місце підібрали. Щоб підібрали, а тут — дозвіл мають давати. Гоша думав над такими незбагненними гримасами демократії. Та йому у самого прем’єр-міністра будь-який дозвіл було взяти, що два пальці обпісяти. Заходиш із чемоданом американських папірців у найвищий кабінет виконавчої влади і виходиш із бумажкою на будь-який колір і смак. Нема такої висоти, яку не взяли б парламентські більшовики. Ціна питання має значення лише у цьому житті, а Гоша міг дозволити собі жити як справжній патріот — ми за ціною не «постоїм».

— Сікач уже дав орієнтіровку тим вуйкам. Хоча то повна херня, щоб народний