Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— То вже тебе занесло, індиго ти мій любий, — розсміявся Василь, гладячи мудру голівку. — Хто здатен підняти цих рабів німих, як ти кажеш, до бою. Нема такої сили, не видно.

— Ви піднімете, і то найближчими днями, — виголосив школяр речитативом і прожогом кинувся з хати.

Така його втеча була настільки загадковою, що на сказане школярем неначе й уваги не звернули дорослі. А він покидав хату, боячись сказати більше. Неначе порушив табу. Й аби не вибалакати більше, пішов подалі від спокуси, бо не належиться людям знати, що їх чекає, особливо коли їх чекають такі жахіття, від однієї оповіді про які може тріснути людська психіка. Здається, він порушив цю грань, тепер, ідучи з хати, неначе повертався за горизонт, який ненароком переступив.

— І чого воно тікає? А може, воно дурне, а не мудре? Чого тут тільки не подумаєш. Такого наверзло. Повстання-війна-повстання. Вік звікувала, а чужі діти — пітьма. Пригадую, Петро твій ледве на трійки тягнув, а бачиш, у парламенті засідає. А ти був, як оцей-от самородок. І що з того? Боюся, щоб не пропав цей наш новий Софокл. Може, ти б його куди відправив? Тут пішов поголос, що по селу ходить якийсь італієць. І у тебе на коляду був. Може, ти б його в Італію, Стасика? Там же ж твоя Марічка.

— Ну, Марічка на Великдень уже приїде назовсім. — Василь неначе зрадів, що після втечі цього інопланетянина можна опуститися на землю. — Ви бачите, ми хату закінчили, а на життя заробимо і тут. Якось будемо зводити кінці з кінцями. А щоб відправити за кордон — того не треба робити, Євстахіє Миколаївно. Таких, боронь Боже, звідси кудись відправляти. Тим більше що за такими діамантами полюють по всьому світу і японці, і китайці, а особливо американці. І він на тому ринку коштує дорожче, ніж тисяча газпромів. То би таких, як Петро, нафаршированих дурнів, кудись усіх відправити з їхніми мільярдами. Таких, як Стас, нам треба берегти тут. Як зіницю ока. Як національний скарб. Як дар Божий.

Гоша не любив зарядку ще на зоні. Дивувався тим дурням, які в ув’язненні залізо тягали, а ще більше тим, які у бібліотеках роби протирали: що ти там вичитаєш, матолку. План «побєга» у книжках не викладають, а як жити на світі — нари тебе навчать і без письменників.

Але коли до нього завітала група депутатів із партії регіонів, з якими його поріднила незабутня параша у молодості, Капець був підданий нищівній критиці. Після дороги рєбята хотіли розім’ятися, а на віллі нардепа фітнесу не виявилося.

— І де ти будеш накачувати свою принципіальну «тушку»? — підколов його голова бюджетного комітету, з яким дружба — на таку ж вагу, як приязнь із начальником барака.

Бабки ділить! От ціна питання. Знову ж таки — в інтересах виборців. Не буде ж народний обранець своє бабло на бидло витрачати. А бюджет парламент раз у рік затверджує, а голова комітету може хоч щодня трохи підкорегувати — на дороги з ямами чи дахи з дірками. Отут уже пріоритет один — запиши у дружбани голову комітету по бюджету. А він завжди випливає із більшості, тому про «тушок» легко язиком плескати, а ти вирви на таку глухомань, як Задвірці, асигнування для асфальту.

Тому не так для себе, як для того сопливого братана навіз Гоша того залізяччя і прибудував для спортзалу із тильного боку цілу колгоспну ферму. Навідувався сюди рідко, але коли уже качав свої зажирілі мускули, то лежачи. Говорив, що лікарі приписали — так більше користі для хребта. Водночас тренував й інтелектуальні м’язи у розмові з таким же мудрецем, як Сікач:

— Як нардепу без фітнеса? Скажи, Сікач, ти ж у нас силовий блок. Нардепу нада тримать себе у формі. А вдруг завтра боксьори підуть у наступ. Ох і нравиться мені цей поворот політичного процеса. Раніше, щоб драку затіять з пацанами, треба біжать із бітами на базар чи із пушками на стрєлку, а нинче, щоб відтягнутися по повній програмі, щоб размяться, можна не отходя від каси — прямо в сесіонном залі.

В момент третьої розтяжки почувся голос із селектора:

— Петре Павловичу, вам дзвонить пан Кулянда з Варшави.

Тут жартувати не можна, коли дзвінок із передової. Гошу не тільки з честю прийняли у провладну більшість, а й після численних випробувань і перевірок посвятили у святая святих правлячої влади — завели у тенета чорного інтернаціоналу, до якого на правах колективного члена ядро цієї більшості належало.

Витрусити мільярд-другий із бюджету чи, на трубі сидячи, не меншу суму нагріти — великого ума не треба. Хапай побільше — ховай подальше. А куди подальше? Офшори. А де ті офшори? Всеобуч на нарах цього предмета не передбачав. Тому лише членство у чорному кримінальному інтернаціоналі забезпечить тобі усі ходи і виходи. Де бабло пригріти, та ще й примножити на процентах. Що там Ленін із Комінтерном чи Віллі Брандт із його Соцінтерном. Кримінтерн — кримінальне світове співтовариство — ото сила.

Уже на зрілому етапі свого особистого парламентаризму Капцеві правляча більшість дозволила мати свого делегата у Кримінтерні. Щоб «рішати вопроси» на глобальному рівні. Так от цим повпредом на передовій глобалізації і був Кулянда, який єдиний у їхньому бараку шарив по-іспанськи, бо його дід воював в Іспанії і особисто бачив Хемінгуея. Був справді схожий на піренейського мавра, готового задушити по команді будь-яку дездемону чоловічої чи жіночої статі.

—