Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— Без мандата — нікак нільзя. Без мандата — як без мандата. І ні туди і ні сюди. — Гримаса на пиці нардепа розповзлася від вуха до вуха у самовдоволеній посмішці. — Але, братан ти мій дорогий, Едя, зарубай собі на носу — мандат я собі куплю. Ти поняв? Нема в Україні таких партій, у яких би чесний кандидат не міг собі купити мандата. Нема таких. Бо я тоже коє-шо в теорії шурупаю, хоча в основном із практики, бо шо то за партія, що мандатами не торгує? Таких партій не буває. Чим же вона тоді торгувать буде? Що у неї ще є, крім мандатів? Вона ж газом чи люмінієм торгувать не буде. Вона ж партія! У нас, щоб ти знав, по теорії: бізнес отдєльно, а політіка — отдєльно. Тому партія повинна торгувать мандатами, а ми от газом. Пожалуста. Усьо чин чинарьом. І Європа так каже, щоб отдєльно. А будеш себе гарно вести, і тобі, Едя, купимо. І Альонушці, якщо не буде мені всяку туфту пісь… підсовувать тіпа етого про екстацяльне право нації. Право на екстаз у нас з тобою, спічка ти моя цицьката. Точно куплю тобі місце в слєдующім созиві. Буде болєє комфортно, по-європейськи: з одного боку депутат Сікач жме на кнопку і бдить мою нєпрєкасаємость. А з другого боку — депутат Альонушка, до якої я прикасаюсь во всьо удовольствіє под столом мєж колєнок. А ви, шпана, будете вчить мене парла… парме… пурламентаризму. Будь він неладний. Вчить мене не надо. У мене за плечима — дві ходки і три созива. Но поговорім о вєчном. Не йде мені із голови. Я так думаю, Едік, вопрос серйозний. Умирать, так з музикой. Тут без попа не обійтись. А ти пока, Едя, повстрєчай отця нашого святого і намєкні йому случайно, так, мол, і так. Піраміда — діло непривичне. Шо він скаже? Ще ж не було у нас пірамід. Та ще й з елементами Наполеона.

— Не було, Петре Павловичу. Закладаємо перший ряд. З вас починаємо це благородне діло — хоронить слуг народу зі всіма почестями і на рівні європейських стандартів, — випалив і подався шукати клір.

Василь мав найвищу розраду в житті — крадькома стежив за навчальним процесом у школі. Мусив знати, що там відбувається. На уроках і поза ними. Його вірним «агентом впливу» була найавторитетніша людина у його доволі обмеженому у просторі і часі житті класна керівничка Євстахія Миколаївна. Петрушка жив якимсь містичним передчуттям, що саме у їхньому селі має статися когнетивний вибух — прояв у грядущому поколінні інтелектуального прориву, який має вивести не лише націю, а все людство на нову висоту.

Якби він щось подібне оприлюднив своїм односельцям, його б вважали збожеволілим типом, у якого дах поїхав від нудьги за його Марічкою. Тому про таке його звихнене хобі знала тільки та єдина довірена особа, яка часто не оминала його хатину. Директор школи не раз уже пробував випихати її зі школи за пенсійним віком, але вступалися батьки і діти, які усі разом були її вихованцями уже впродовж кількох десятиліть.

Без Євстахії Миколаївни було неможливо уявити не те що школу, а й село, а то й цілий світ. При її материнській опіці і невичерпній мудрості на всі випадки життя кожен почувався затишніше у цьому карколомному бутті, до якого чи не щодня належало пристосовуватися заново, щоб не те що вижити, а навіть заснути найближчої ночі. А вона вміла бальзамом на душу гоїти рани, які наносила несамовита дійсність пригніченій свідомості цих беззахисних на рвійних вітрах перемін селян.

Днями вони зустрілися у магазині з Василем, і вчителька аж світилася, викликаючи його подалі від нашорошених людських вух.

— Щось таке, здається, сталося, як ти завше пророчив, — почала в полоні хвилювання, як першокласниця, яких перейшло через її руки тисячі. — Вилучила в одного випускника цей зошит. Хоча як вилучила. Він навіть зрадів, що я взяла почитати. Над ним у школі трохи кепкують. Софоклом прозивають, а він тішиться. Дивний такий. Як не від світу цього.

Мало сказати — волосся стало дибки. Від чтива, акуратно виведеного школярським почерком, аж диміло від вулканічного виверження. В Академії наук академіки очманіли б від такого дисертанта, а тут учень сільської школи… Дух захоплювало, і ставало аж страшно, що таки щось та відбувається у голові цього самородка.

Як було домовлено, Василь чекав їх у хаті. Батьків знав, але вундеркінд, як і всі без винятку діти, лише чемно вітався на вулиці «Слава Ісусу Христу». Був схожий на свого батька-комбайнера, але мав в очах щось таке, що намагалося охопити поглядом безмір.

Петрушка оглядав хлопчину, не приховуючи цікавості, що тому аж не по собі стало.

— Що шукаєте поза плечима? Крила? — по-дорослому пожартував дітвак.

Але тут було не до жартів. Василь, мабуть, перечитав у своєму житті книжок більше, ніж усі його односельці, разом узяті. Ковтаючи кожен новий пізнавальний трунок, він блаженствував від насолоди і від відчуття невтоленої спраги: Боже, невже можна було життя прожити й цієї книжки так і не прочитати? От чим чи ким була для нього книга. Але відчуття від зошита… було таке, неначе розсипався десь там у тенетах мільярдів нейронів вибудуваний світ, а на його місці цей задвірський Софокл будував кубик-рубик світу нового.

— І ти вважаєш, що закон Мура для постіндустріального світу — як закон Ньютона для