Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— Щоб потрапити у передовики, вам би треба ще раз сісти. Тому зупинимось на досягнутому.

Ця аналітична розв’язка відбулася ще на старті третьої каденції, коли Петро Павлович, як і належиться талановитому бізнесмену, опинившись на лаві народом обраного опозиціонера, не вагаючись перемістився у захищені провладні ряди. Знову ж таки пащекувата журналістська братія придумала цей жирний жаргон, але якщо ти не депутатська «тушка» у залі засідань, тоді ти стаєш «тушкою» на нарах. Або — або. Третього не дано.

Бізнесмен в опозиції — те саме, що кролик у барлозі. Поруч із ведмедем. Виборці, правда, квакали кожен раз, коли він через чотири роки повертався до них за мандатом, але Едік умів локшину вішати байками про загрозу життю їхнього улюбленця, який мусив ховатися у провладних рядах від гніву несамовитого тирана президента. І народ прощав, спрямовуючи свій гнів на тирана.

Він, народ, — великий любитель Едікової локшини. Його, справді, хлібом не годуй, а вішай макарони у розчепірені вуха із зомбоящиків чи прямо-таки на сповідальних зустрічах із виборцями. Вони, сердешні, так могли розчулитися, що навіть схвалювали метаморфози депутата із власною «тушкою», бо якби ця «тушка» не вціліла, якби вона посипала кінцівками золотим дощиком конкретного підкупу, який електорат любив більше, ніж абстрактні теревені про коаліції та опозиції. Якщо пустопорожньої локшини не вистачало, то розмивали тверду народну пам’ять щедрими поливами електорального бюджету. А то такий дощик, на якому попросту не може не вирости народна любов.

Тим часом поки нащадок да Вінчі вештався по селу, у депутатській віллі кипіла робота — йшла підготовка до наступного пленарного сесійного засідання. Бо забезпечення вічності мусить підтверджуватися самовідданою працею ще за життя, яке триває, а життя у народного депутата, який до того ж влився у парламентську більшість і несе пряму відповідальність за народний добробут не завтра, а сьогодні, — то виснажливе життя задля народного блага.

Едік уже змирився, що цього разу клієнт йому попався винятково лінивий і на рідкість тупий, але ж і ведмедя вчать у цирку на велосипеді їздити, хоча тим циркачам, напевно, давалися результати легше, ніж дресирування такого вилупка, як його Капець. Кожне таке заняття із підготовки до сесії розпочиналося з того, що піддослідний кривився і нарікав, хоча знав, що Едік не відчепиться.

— Таку херню придумали. Шо то, ето, ядерна кнопка, щоб на неї сам депутат мав нажимати? Та ми нажимаємо на економіку, щоб про народ дбать. Вот для чого народ за нас голосував, а не щоб сидіть у тому зоопарку. Раніше ми із Сікачом по черзі туди ходили, а тепер будемо удвох штани протирать, — Петру Павловичу не подобалося нововведення про обов’язкове голосування самим депутатом, неначе товариш Чечетов не може це зробити, поки слуга народу накопичує сили для служіння народу десь на гарячих берегах Аргипелагу Мальдів.

— Ну, Сікач і далі буде протирати штани. Головне, щоб від посиденьок тих та зі скуки не почав зі звички пуляти по ворожій фракції. Говорив я вам — не записуйте його у депутати, цього горилу. Мене запишіть, — Карасяєв не був упевнений, що воно йому треба, але часом піддавався спокусливим думам, чи не рвонути йому й самому в депутати, де сидять от такі-от пітекантропи.

— І шо ти там будеш робить, в случай чого? Ти ж сморщок, який з тебе депутат? Ну і шо ти будеш робить, коли вражеска фракція двіне на блокіровку? Так тебе Ельбрус одним пальцем розмаже по столу президії. А Сікач може сам у два щьота поламать сідало на голові у спікера, коли настане время Україну защіщать! Тепер ти бачиш, як пурлумантаризм пішов. Уже не поймеш — де бокс, а де політика. Боксьори — виході строїться. Тому ти зря на Сікача попер. На теперішнім етапі борьби за демократію якраз такі, як він, із квадратними головами, і затребувані. На вагу золота. Та й потом — коли він зі мною рядом сидить, даже без пушки, бо при вході отнімають, усе ж то спокійніше. Воно хоч і недоторканість, но ти сам бачиш. Ні дня — без драки. Ти думаєш просто там стоять на сторожі нашого народу? В любий момент можуть там двінуть по башці, що мало не покажеться.

— Ну добре, проїхали. Раз уже, Петре Павловичу, вам треба за новим регламентом брати участь у пленарних засіданнях, то належиться виступати з трибуни. Нікуди не дінешся.

Капець був ще носієм заслуженої слави, коли він протягом усього першого свого скликання жодного разу не виступав. Потім на виборах придумали «локшину» — він мовчки тягне свого плуга, мовляв, поки інші пащекують. Бо усі оті, що виступають, — демагоги, а Капця ніяк не звинуватиш у тій самій демагогії, коли він чотири роки — ні пари з уст. І все ж Едік діагностував ситуацію, що виборцям не дуже подобається, що їхній депутат як глухонімий. Взяв на зарплату телеоператора у сесійній залі, тому електорат його регулярно бачить по телевізору, навіть крупним планом, але щоб отак тисячу днів з гаком не промимрити ані слова? Тому діватися було нікуди — папугу навчили говорити, а тут… Невже не вийде? Едік у черговий раз пішов у наступ. Але реакція була незворушною:

— Подожді, я регламент не хуже твого знаю. Сидіть і жать на кнопку — є таке новшество согласно європейським стандартам, но щоб виступать в обізательном порядку — нема такого у регламенті.

— І так і просидите п’ять років, як глухонімий. Це ж роздруківку дають у пресу. Хто скільки законопроектів вносить. Яку активність проявляє у дебатах.

— Да, дебати — то важно. Знаєш, як ото тут колись за колгоспів було. Голова каже — після доклада будуть дебати. А доярка Сунька каже: якщо будуть дебати, то мене першу, бо я маю корову доїти. — Капець так розреготався, що не міг не заразити усіх присутніх своїм гумором. Особливо заходився Сікач, який вважав себе спеціалістом не так по