Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— То я йому колядувати не буду. Нехай маму відпустить додому, — з плачем і образою устами дитини промовляла істина.

Дівчинка направду плакала. Як їй не тлумачив батько, що мама сама поїхала в інший край по роботі, Софійка ніколи так і не повірила, що мама сама покинула їх. Їй завше ввижався якийсь поганий вуйко, що забрав маму з хати. І тепер той вуйко, чужий і осоружний, злий і жорстокий, стояв перед нею.

— Не плач, дитинко, той пан її не тримає. То нужда наша не пускає її додому, — пригорнув дитинча до себе Василь, але й сам був готовий розридатися у цю мить незбагненної ніяковості.

— О, Марічка мої бамбіно плакати? Ні плакати. Сміятися. Діти — сміятися, — метушився італієць, котрий все більше втрачав здатність знаходити у цій хатині спільну мову.

— Скільки років мають ваші діти, пане? — враз озвався Михась і зміряв його дорослим пронизливим поглядом.

Бранделлі вперше втратив дар розуміння мови цих тубільців, бо й сам розхвилювався не на жарт.

— Ви можете з ним англійською. Він розуміє, — втрутився батько.

Бранделлі охоче скористався підказкою і на улюблену тему розбалакався, вдаючись у деталі і нюанси, як це переважно роблять щасливі батьки, розповідаючи про своїх щасливих дітей. Вони, десятирічний Джованні і восьмирічна Крістіна, були ровесниками Михася й Софійки, і від того радів чомусь невимовно лише гість.

— Мені одинадцятий пішов, а Софійці — вісім. А коли ми востаннє бачили маму, мені було сім, а Марічці — чотири. Вона й не пам’ятає маму. Тільки бачить її по скайпу.

— О, скайп — добра штука, ай-ті-технолоджі. Ви найс генерація. Нью генерація, — спохватився італієць. Але його модерне мислення чомусь не знайшло відгуку у цій немодерній українській хаті.

— А може, мама вмерла, а може, її нема і він бреше, що вона живе у його хаті, — знову розридалася Софійка. Дитячі сльози, як горох, котилися по долівці, й у передзвоні їхньому вчувався похоронний реквієм, від якого здригалися пригнічені душі.

— Знаєте що, пане, ви скажіть нашій мамі, що вона може не вертатися до нас, раз вона більше ваших дітей любить, ніж нас. — Михась тут був присутній уже поза часовими межами свого дитинства, яке тільки розквітало і яке чомусь прийнято вважати найщасливішою порою у житті людини на Землі.

— Ой, не гніви Бога, синок. Не вона винна, і той пан не винен, що занесли її до його хати злі вітри, — зірвався при цих словах батько. — Ти знаєш, хто винен. Вампіри ті, що п’ють людську кров і кривляються перед нами у телевізорі. Прийде на них кара Божа, і потече, як писав Шевченко, кров рікою у синє море. Ой потече потоками, ріками, море крові потече!

Бранделлі вперше відчув страх. У його прагматичній голові вперше майнула думка, чи варто було їхати у це пекло, у якому валяються під ногами мільйони дармового заробітку, але довкруж чигає небезпека, осіяна ворожбою між людьми, котрі не вміють спільно жити під одним небесним дахом. Європеєць ще тісніше закутався у свою теплу шубу і задкував від того, що бачив, якнайдалі. Коли враз, як навіжений, зірвався з місця під кухнею Стефко Юродивий. Вихопивши із печі обгорілу голоблю, пустився посеред хати у несамовитий танець, виспівуючи, як справжній, в очах італійця, язичник, якісь веселі прокляття:

Натанцювавшись, винувато глянув на батька і знову присів коло порога. Цей шал виглядав як пропасниця, як дитячий вулканічний зрив, що втихомирився так само несподівано, як і вибухнув.

— До школи він не ходить, бо не беруть таких, а інтернат у сусідньому селі закрили, бо нема грошей. І врізалася йому у голову ця пісенька. Бігає по селу і виспівує. Дільничний міліціонер каже: ви вгамуйте його, пане Василю, ще біди наробить у селі. Ще кого підпалить. Воно ж дурне і ще таке буйне.

— Синьйор Василь. Я співчувати, я співчувати. Італія — не винна. Іспанія — не винна. Португалія — не винна, — розводив руками Бранделлі, наївшись переляку від такого юродивого танцю. Туристичну допитливість, з якою приїжджають європейці в Україну, почав перекривати страх, який навідує людину, що стикається із ситуацією, коли не знаєш, чого можна далі чекати від того, що відбувається. Маестро вперше відчув, що йому захотілося чимскоріше повернутися додому.

— Я знаю, що ви, європейці, не винуваті. — Василь бачив, що гостя треба заспокоїти. — Ні італійці, ні іспанці, ні турки з поляками. Винні ми самі, що терпимо. Ну що ми можемо? Ну полягаємо на асфальт у Києві і крикнемо «так» черговому ненаситному дурневі. Ну будемо ночувати у наметі на Хрещатику, щоб усунути від корита одних кнурів і присунути інших. Ото все, на що ми здатні. Їздили усім селом на Майдан, а потім проголосували за виродка. Як його тільки земля носить. А вони за нього голосують, як стадо баранів.

— У нас політика також бруд. Бруд. Фу. — Цікаво, що флорентійський художник говорив те, у чому був переконаний.

— Та що ви порівнюєте, синьйоре. І у вас також є жирні коти, що напхатися не можуть. Де їх немає, цих шлункоподібних. Але різниця між вами і нами у тому, що у вас, у Європі, людей за бидло не мають. І не мали ніколи. З часів Спартака і