Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— Мікель Бранделлі.

— Нехай синьйор пошурупає щось таке середнє між Наполеоном і тим, як ти казав, єгипетським, татарським хамом. — При згадці про нього італієць, що задрімав на канапі, спохватився, улесливо благаючи синьйора закінчувати цю нескінченну феню.

— Пускай, як ми у бізнесі, приміром, газ із металургією соєдіняєм. Так і він нехай візьме усе лучше від Бонапарта і прищучить до Хеопса. Щоб було вродє би, як піраміда, на заглядєніє, а вмєстє с тєм і Наполеона напомінає. Воно также й ідеологічно буде правильно, потому как той же француз заодно із нами, українськими націоналістами, — гнав же москалоту аж до Москви, що й ми обязатєльно зробимо в будущім. Ох, будемо гнать, аж пиль стоятиме стовпом.

Настав кульмінаційний момент, коли належало перегорнути сторінку з малюнками і перейти до заключного розділу бізнес-плану з цифрами:

— Ми тут порадились, і містер Бранделлі каже, що у такому разі, у силу різкого ускладнення як проектного рішення, так і архітектурного втілення, бюджети двох варіантів, без врахування третього, тобто мавзолею, що не вписується в ідеологічну концепцію, треба ці два бюджети скласти докупи.

— Ану покажи, що там набігло? — Петрушка завжди мусив особисто і персонально проглянути ці танцюючі колонки циферії, нікому не довіряючи. Усім партнерам, у тому числі й Едіку, було відомо, що ця колонада дерибану мусила бути виписана, як поема, — Гошу можна було обдурити, але дуже красиво. — Так то ж сємєчки. Тут йому не кріпатура тіпа дєдушкі Барлусконі з його гаремом. Щитай, бабки у нього у кармані. На, получай аванс.

Ця мить в історії українського парламентаризму гідна пензля Мікеланджело, коли слуга народу витягає із креденца з-поміж тарелів тугий згорток запакованих, як оселедець, доларів.

Кращі з кращих народних депутатів збагатили світовий парламентаризм багатьма інноваціями політичного менеджменту. Але за цим показником з українським парламентом не зрівняється жоден інший, крім великоруського, — а саме за кількістю циркулюючої налічки у стінах парламенту. Стало вже правилом, що коли ти «настоящій», з великої букви сенатор, повинен тримати у заначці не менше повного КамАЗа, та ще й з прицепом — налічки!

Наївні люди, ці ревізори фінансових розвідок із тими офшорами. Там теж повинна лежати та сама заначка, але ти тільки у такім разі почуваєшся приналежним до еліти великої нації, коли можеш помацати власне бабло. Гори бабла! Повний Камазище у бомбосховищі! Налічка — от вона, національна ідея, що єднає воєдино усі фракції і партії, усі внутрішні регіони і зовнішні кантони, усіх народних депутатів, які за рахунок того самого бабла заслужили народну довіру.

— Чудово! — вигукнув нарешті уже із щирою радістю Едік, приймаючи гонорар для наступної — після «розпилу» — передачі в урізаній, частковій формі талановитому спадкоємцю вершинних злетів європейського Ренесансу. — Я вважаю, що наша дискусія відбулася на найвищому мистецькому та ідеологічному рівні. Як і належиться при ухваленні рішення особливої історичної ваги, яким є ваше, патріота та депутата, захоронення, дорогий Петре Павловичу. Але є тут одна невеличка заковика, яка не входить у компетенцію синьйора Бранделлі, хоч він і земляк славного Леонардо да Вінчі. Маестро каже, що під забудову такого монументального меморіального комплексу, якому немає рівних на планеті з часів фараонів і фарисеїв, потрібно землевідведення площею півтора гектара.

Бранделлі виструнчився в очікуванні відповіді, оскільки саме цю проблему він вважав найважчою у всій похоронно-депутатській епопеї.

Капець також прийняв офіційну позу, граючи тугим торсом на низьких ніжках:

— Ха-ха. Тоже найшов проблему. Не вопрос. Переведи тому містеру синьйору: тут уся земля моя. Фараони отдихають.

Ще з часів фараонів, а може, ще й далі вглиб, відколи гори схиляються до стіп древнього поселення, вершиться це дійство. Коляда. Благодать народження Бога на Землі. Звично люди йдуть із дому в театр, а тут єдина і потрясаюча оказія, коли театр йде у дім. У кожен. Якщо ви шукаєте нових див світу, то неодмінно приїздіть на Різдво у Галичину і ви побачите, як на ваших очах відчиняються Небеса й на Землю опускається вічність у золотих октавах під вікном «Бог предвічний нам народився».

Заклопотані одвічним гречкосійством по скупих підкарпатських крутосхилах, тутешні селяни, одначе, ніколи не випускають із натруджених мозолистих правиць галактичні віжки у космічних мандрах. Над цією благодатною землею під карпатським наддашшям нуртує сув’язь між богоподібним стадом і небесним Пастирем. І як би не прибивали їх до кам’янистої ораниці зайди окупантів розмаїтих мастей, як би не гнітили сльотаві тумани поміж гір і видолинків, з-поміж цих земних незгод завше вдивляється в Небо ненаситний на Божу благодать етнічний бойко, якого з-поміж інших сонму племен вирізняє космічне масштабування його планетарних мандрів. І живе він не інакше, як від коляди до коляди, як від свята до свята. Коли у його зубожілу на маєтності і невичерпну, як небесна глибінь, селянську господу навідується сам Господь Бог у різдвяних обладунках співочого перевесла довкруж снопа із сотень поколінь, які так само, як і тепер, запалювали Віфлеємську зорю, що опускається благодаттю чи то із дна галактичного Простору, де обітує Бог, чи із дна Часу, на перелазах якого вигойдуються предвічні віки.

Було далеко за північ, коли Василя коляда застала за молитвою. Від хати до хати — усім сільським гуртом. З вечора до ранку. Господар подякував з порога колядникам: «Абисьте прийшли від нині за рік». Так казали з діда-прадіда, але ніхто й не переймався, що цьому віншуванню жодного разу не судилося збутися. Бо до нового Різдва не доживали всі. За рік ріділи ряди сільської громади. А