Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

Енциклопедичність знань Едіка його все-таки радувала, бо це усвідомлення давало йому переконання, що він недаремно платить гроші такому піар-поліглоту. Звідки йому було знати, що Карасяєв мав за плечима тільки середню школу міліції, де у програмі навчання була єдина мова — російська, зате, як випускник цієї ментовської бурси, він набув блискучу професійну практику на тривалій службі у колонії посиленого режиму, що й стало відмінною базою майбутнього політтехнолога для сучасних передових бізнесменів, переважно зеків. Він їх, своїх нафаршированих клієнтів, просто дуже добре знав і розумів ще із зони, а тому міг говорити з ними на всіх мовах світу.

— Там, де є бабки, там вступає у силу есперанто, — кинув Едік на ходу, і поки «візир» у султанському халаті сушив голову над цією черговою головоломкою, Карасяєв уже ввів за руку в апартаменти високого гостя.

— Бона сера, синьйор Гоша, — випалив жвавий італієць, міряючи з ніг до голови фігуру народного депутата, тушка якого мала стати предметом його творчого втілення.

— Слава Україні, містер, — знітився Капець.

— Героям слава, шеф. Тільки по-італійськи треба звертатись не «містер», а «синьйор». Синьйор Мікель, — Едік блискавично і впевнено вступив у повноваження перекладача. Тим часом італієць, як було його проінструктовано за дверима, довго і швидко говорить італійською мовою. Що він говорить — не мало жодного значення. Головне — що перекладач Едік доніс до високої договірної української сторони в особі члена національного парламенту саме те, що належало для успішного просування процесу переговорів:

— Маестро каже, що для нього велика честь працювати для такого видатного і знаного у Європі діяча ринкової економіки і розвою демократії на пострадянському просторі, як містер, тьфу ти, синьйор Капець.

Але тут перекладача враз більш ніж сміливо перебив господар:

— Ти переведи йому, Едік, що я, як член парламенту, твердо защіщаю європейський вибір нашої держави, і для нас, як і для них там, у Європейськім Союзі, демократія — превише всього. Що для нас інтеграція із ними, із Європою — національна мєчта. Потому как должни буть вмісті в силу того, шо наші бабки там, на їхніх кіпрах і крітах. І ми тоже Європа. Колись наші козаки, скажи, пускай знає, возили до них, у їхню Флоренцію, сіль. Чумаки називалися. Були би вони без них, без чумаків наших, несолоно хлебавши. А то бачиш, як піднялись. Тому колись ми їх піднімали, а тепер пускай вони нам підсоблять у трудну мінуту, коли москалі наступають. Кстаті, той їхній батяр нащот дєвок, як його, Барлусконі слишком сильну дружбу завів із нашим клятим ворогом Путіним. Це нам не по душі. Пускай він сам, той їхній дєд з подтяшками — ох Льолька реготалася, як побачила таку машкару, — пускай він сам розбещений італьяшка у Таможенний союз вступає. Ти йому, Едік, отак дотошно і дипломатично усе переведи, щоб він знав, з ким діло має. А то він може подумати, що попав у якусь Малоросію, бляха.

— Усе він знає, Петре Павловичу, — мовою ввічливих жестів на адресу гостя розвіював сумніви на шляху євроінтеграції новоспечений дипломат. — Ви що думаєте, що я вам непідготовленого бізнес-партнера привіз? Але, може, не будемо, так би мовити, на рожон лізти. На хера нам той Берлусконі із його дєвками. Італьянець, він хоч і богему представляє, але може образитись. Не вам, члену ПУКу, пояснювати, що таке національна гордість. Ви ж бачите, який у них менталітет курвівський. Він дівок паталашить, а вони, тобто електорат їхній, голосує за нього. То у нас народ голосує за ідею, а у них за цю саму, не приведи Господь…

Італієць щось знову загомонів по-своєму із притаманною своїй енергійній нації емоційністю, розмахуючи руками, змінюючи інтонації, наганяючи на візаві легкий шал незбагненності. Говорив він довго і так мелодійно, що Капець аж заслухався. Він принципово не хотів чи не міг запам’ятати жодного іноземного слова, бо зеківського суржику із загальноприйнятого і хохляцького, та із прикусом галіцманського колориту йому цілком вистачало у житті. Кілька разів він навіть брав участь у засіданнях Європарламенту у Страсбурзі, де патякали усіма мовами, а голос із дротика у вусі перекладав народному депутату увесь цей європейський «триндьож». Нащо депутату вчити мови, коли завжди «за бугром» тобі стромлять того дротика, і ти уже у курсах. Але маючи схильність до музичної попси, Капець слухав італійця із задоволенням. Ні бельмеса, а просто цікаво, як людина кривляється на своїй ґалаґурні, будь воно неладно.

— О, бачите, він зрозумів, що ви висловлювалися про Берлусконі. І зробив правильний висновок, — дуже коротко переклав Едік цю тривалу тираду.

— І шо, він обідився? — стрепенувся Петрушка, боячись зірвати переговори на самому їхньому багатообіцяючому старті.

— Куди там, — заспокоїв тлумач із мов усіх націй, які мають гроші. — Синьйор маестро каже, що до нього якраз звернувся Берлусконі із таким самим питанням, як і ви, але він віддав перевагу вам. Бо вважає вас більш видатною фігурою європейського масштабу, ніж той їхній не по роках шустрий донжуан.

Капець за тривалі роки перебування у парламенті від західного регіону України уже виробив умовний рефлекс, що треба при кожній нагоді копнути москалів, щоб утримувати електорат у стані любові до слуги народу. І чим тісніше він тулився до Газпрому після виборів, тим сильніше мав лупити московітів перед електоратом. Цю азбуку патріота він засвоїв чітко, і вона спрацьовувала на кожних виборах. Більше того, Капець офіційно вступив у Патріотичний український комітет. Ясна штука, що у ПУК української політики його прийняли якраз у зв’язку з тим, що він практично утримував цю політичну, що називається, силу за свої «бабки». Тобто за гроші Газпрому.

— Шо він має в виду, Таможенний союз? — автоматично випалив, дивлячись із підозрою прямо в очі внучатому правнуку