Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

—Та який барак, бос?! То не той Анджело! — Від такої розмови на вищих інтелектуальних тонах Едік отримував особливе задоволення, ну просто як бонус до контракту, причому цим бонусом його щедро нагороджували усі його клієнти, що за статусом представляли еліту великого народу у центрі Європи. — Це світове ім’я епохи Відродження. Мікеланджело. Творець геніальної «Пієсти», що у соборі Святого Петра зберігається.

— Так я ж там був із Льолькою минулого літа. Що-то не замітив.— Гоша відчув, що дав маху із тим Анджелом, тому одразу включив свій набуток у сфері міжнародної діяльності. По світу він любив їздити. В основному із мотивації пізнання світової кухні у всьому її невичерпному розмаїтті. А що стосується цієї хваленої архітектури, якою належало натуральному ерудиту сучасного зразка захоплюватися, Гоша притримувався консервативних поглядів і на всі випадки життя, коли його питали, як там Відень чи Париж, Прага чи Барселона, мав одну відповідь: «Та там такі самі мури, як у Львові. Ну, може, трохи грубші».

— Ну добре. Не будемо відхилятися від теми. Я вам сучасного Мікеланджело забезпечив. Із доставкою додому, що називається. Живий, як огурчик, у вас під дверима. Причому він ще й каже, що має авсвайс як прапраправнук внучатого племінника Леонардо да Вінчі.

Дивлячись, як тужиться у переварюванні щойно отриманої інформації клієнт, Едік розумів, що тривала пауза пояснюється реінкарнацією у зеківській пам’яті асоціативного барачного прообразу щойно наведеного генія епохи Ренесансу. Насправді до народного депутата почало доходити, що цей миршавий піарник просто не упускає нагоди, щоб над ним «поіздєваться». У свою чергу, Карасяєв відчув загрозу і миттєво перевів інтелектуальну розмову у потрібне русло:

— Артуша справді нехай перевертається із заздрості. Цей новоявлений Мікель зліпить вам такого Анджело, що вся ця рагульня випаде в аут. Такого склепу не те що у Задвірцях наших, а на всіх отих личаківських, ваганьковських, включно із Пер-Лашез, — на всіх цвинтарях не бачили такого шедевра, який буде у вас.

— А що ти якусь непонятку пробелькотів? Ти вчив мене того клятого піару — усе перепитувать, що неясно. Щоб не було потім, як з отим, — Гоші, було, не дай поїсти, що він любив понад життя, а дай покепкувати над президентами України. — Анна Ахметова! Гулак-Артьомовський! Во дайот паря. — Тут же глибокоінтелектуально розреготався.

— Ви, напевне, маєте на увазі Пер-Лашез? — Едік миттєво зорієнтувався у тому, на чому наголосив народний депутат.

— Во-во. Шо то за пер?

— То так цвинтар у Парижі називається. Там Карл Маркс похований.

Капець відчув, що особиста потужна, за власним переконанням, ерудиція його підводить:

— Почекай. А чого в Парижі? Нас у Тобольську на заняттях з політпросвєта вчили, що він — німецький жид. Що йому Енгельс купив участок на кладовищі, бо у Парижі, видно, недешево?

— Правильно вас учили комісари КПРС у процесі перевиховання з метою формування у вашій особі свідомого будівника комунізму. Карл Маркс народився і жив у Німеччині. А вмер у Франції. То так буває із різного роду заблудами. Але нам той бібліотекар із його диктатурою пролетаріату — не рівня. Ви, Петре Павловичу, вмрете на батьківщині, про що ми й потурбуємось, — випалив політтехнолог, перебуваючи цього перспективного дня у похоронно-міжнародній темі, яка містила потужний внутрішній потенціал відкату.

— Що ти сказав, гнідьониш? — Бичачі очі Капця налилися вмить кров’ю, оскільки подібні філософські сентенції він був навчений сприймати буквально.

— Та ви мене не так зрозуміли! — вигукнув кандидат у могильники чільного представника дикого капіталізму. — То я винуватий, що таке бовкнув — ніби ми потурбуємось, щоб ви той… Дійсно дурня якась. Живіть собі на здоров’я, дорогий Петре Павловичу, і ми — коло вас. Я мав на увазі, що, як було сказано на поминках у Артуші, ваше завдання виконано.

Капцеві відлягло при згадуванні спочилого товариша по бізнесу. Його упокоєння на рівні рефлексу Гоша заніс у картотеці своєї специфічної свідомості у реєстр особистих життєвих подвигів, тому такі спомини так само рефлекторно породжували тільки позитивні емоції. Така вже доля депутатська — під купол можна було потрапити тільки по трупах братанів. Зазіваєшся — і пропадеш безвісти під кількома шарами — за європейською технологією їх має бути шістнадцять — під шарами асфальту на хайвею.

— Ну ладно. Так ти шо, скульптора, настоящого італьяшку виписав з Італії? Ну, Едік, ти дайош. Кадр ти ценнєйший. Нічого не скажеш. То мій правильний вибір з тим піаром, будь він неладний. Так зови його немєдлєнно.

— Тільки він по-нашому ні бельмеса. Я буду усе перекладати, — із притиском на останньому слові оприлюднив інструкцію переговорів Едік.

Треба ж було такому трапитися, що італієць насправді був внуком останнього генсека Компартії Італії — найбільшої у Західній Європі — товариша Берлінгуера, тому вчився у часи Брежнєва у початкових класах у спецшколі в Москві і тому, як на зло, володів російською майже без словника.

Але він не володів досконало іншою мовою — мовою «розпилу», якою здійснювалися ринкові реформи на пострадянському просторі, і передовсім у сфері впровадження іноземних інвестицій у технологічно відсталий на 100 років народногосподарський комплекс колишнього СРСР. Тому італійцеві у процесі переговорів найкраще належало мовчати, аби не бовкнути чогось катастрофічного прозорою мовою їхнього західного бізнесу, що могло призвести до руйнування схем «розпилу» чи, по-народному кажучи, просто відкату, у чому, власне, й полягає вся історична філософія нашої стратегічної інтеграції в ЄС і, зокрема, у цьому контексті монументального поховання нардепа прозахідної орієнтації Капця на кращих архітектурних традиціях європейської цивілізації, у яку ми прагнемо.