Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— Сікач, заглуши нахер гімн, — схопився з ліжка шеф транснаціональної імперії. — Слушаю, Вадим Федорыч.

— Гоша, ты вообще оборзел? — Матрёшка був не на жарт роздратований. — Тебе что, краник перекрыть или вообще глотку перерезать?

— А что случилось, Вадим Федорович? Чего вы так? — Капець прийняв запопадливу позу, неначе Матрьошкін власною персоною стояв перед ним.

— Ты приезжал сюда с этим вашим, шилом бритым, и переводчика требовал? Здесь все в Москве приторчали. Тебе что, напомнить общепринятый? Опять на зону захотел?

— Фу ты, а я уже думал, что-то серьезное. — Гоша однією рукою обіймав слухавку, а другою витирав піт із низького, оброслого, як у первісних приматів, чола. — Лимиты сократились или тарифы, будь оно неладно, сузили. А это… Это политика, Вадим Федорович. Это у нас на зоне с вами все было проще пареной репы — «А внизу по речке плыли три дощечки». Я же по согласованию с инстанцией в ПУК к националистам вступил. Патриотический украинский комитет. Бандеровская организация такая, патриотиче­ская. Ребята из ФСБ нарисовали, если помните. Надо вести себя в пределах легенды. И так на меня здесь косо посматривают. С москалями бизнес завел, Газпром ему лимиты выделил на прокачку в Европу. Надо эти подозрения затушевывать вот такими трюками, Вадим Федорыч.

— Но переводчик с русского на украинский — это уже слишком. Смотри не заигрывайся, чтобы тебе стрелки не перевели в тупик. Пока получишь как всегда — миллиард кубов в следующем году, не больше, чтобы не заносило тебя на повороте. В бандеровца решил поиграться. Смотри, чтобы в ящик не сыграл. Шуточки у тебя… — Здається, газ­промівський голос зм’якав.

— Больше не повторится, Вадим Федорыч. Больше никогда. Спасибо, что поддержали. — У такт із короткими гудками присів на дивані, на очах знову по-вранішньому розслабляючись від такого екстрімного напрягу.

Із Матрьошкіним вони разом сиділи у Тобольській колонії. І коли той став одним із ключових авторитетів у Солнцевській групі, по старій дружбі призначив Гошу «смотрящім» по Україні. Ще на зоні Матрьоха водився зі спецслужбами, а коли за квотою Лубянки був прикріплений до Газпрому, його рекомендація й вивела Гошу у дамки. Формула, яка зробила мільйонерами в Україні більшість майбутніх народних депутатів, бо піднятися у перші роки незалежності в Україні можна було тільки на сибірському газі.

— Сікач, що там ше? — поволі повертався на рідні пенати Гоша.

— Та тут ні світ ні зоря гість до вас, бос. Італьяшка з Італії. Во — візитка. Синьйор Бранделлі. — Сікач у Гоші мав багатофункціональне призначення — від мокрух, якими належало змащувати бізнес на старті його розгону в гримучих 90-х, і до отаких милих і мирних ранкових аудієнцій. Було залізне правило: у «логово» шефа, як говорив сам Сікач, ніхто не міг потрапити не інакше, як через його, Сікача, протекцію. Кажуть, квадратоголовий робив на цьому бізнес, беручи бабки за пропуск, але бос закривав на це очі, бо сам платив за аналогічні послуги, потрапляючи у прем’єрський чи президентський кабінети.

— Що-то не припоминаю, — вчитувався Гоша в італійські ієрогліфи на візитці.

— Та він, каже, з ескізами до вас. Говоре, нащот гроба вашого.

— Не поняв, кілер, что лі? — стрепенувся нардеп. — Кореш твій по вузькому профілю?

— Та ні, ви що, бос, — знітився Сікач, не знаючи, як реагувати на його порівняння із цим земляком дона Карлеоне. — На старіка непохожий. Щуплий такий, хоча снайпери якраз із таких хлюпиків і получаються. А ето його Едік привів. Вообще оборзів. Каже, буди шефа. Не до спання. Діло срочне, гробове. Він, говоре, то єсть ви, шеф, в курсах. Так пускай Едік доложить, бос. Що-то він мене запутав. Я хотів розпитать, щоб буть у курсах, і доложить, а він каже — не твого ума, тупого, це діло.

— Ну зви того умніка.

Капець гордився своїм піар-менеджером і політтехнологом, як може тішитися шанована людина кмітливим котиком, що часом пакостить, безкарно зловживаючи добротою господаря.

Бувало, зберуться у «баньці» народні депутати із ворожих на людях і дружніх позаочі фракцій і хваляться своїми медіа-кілерами, як гладіаторами. На ринку політичних колізеїв ці бійці невидимого фронту мали свою ціну, і кожному парламентському патрицію хотілося придбати до свого стойла якомога дорожчого бичару. Так одного разу прямо у парній Гоша перекупив свого Едю у донецького олігарха. Подвійний відвалив тариф і не шкодує. Правда, коли наступного дня уже проданий журналюшка прийшов на «лічноє собєсєдованіє», виявилося, що він усе життя за бабки Донбасу мочив бандерівців, падло. А тепер-от треба стрілять у протилежну сторону.

— Петре Павловичу, не журіться, — я в темі. Усю брудну білизну вчорашніх господарів знаю на нюх. А школа боротьби із такими вроді би нациками, як ви, озброїла мене знаннями, які породили у моєму переконаному світогляді палку любов до українського буржуазного націоналізму, у табір якого ви потрапили волею електоральної необхідності.

То був справжній універсал найвищого ґатунку, бо свій медійний гарпун розвертав на 180 градусів, навіть оком не моргнувши. Гоша так звик до цієї супроводжуючої особи, що не міг кроку без нього ступити. «Як там Едік?» — цю фразу він міг повторювати сотні разів на день, бо політтехнолог його персонально-ручний мав відповіді на всі запитання шефа. Тому його придбання нардеп Капець вважав своєю неабиякою удачею.

— Піар-привіт, Петре Павловичу, — Едік аж іскрився спозарання. — Як вам спалося? Що навідалось у сні солодкому?

— Не тринди. Шо за італьяшка? — щільніше замотуючись перед грядущим іноземцем у золотистий