Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів
Врешті, Гоша прийшов до тями і почав утихомирюватися, випускаючи Едіка із цупких зеківських обіймів. Переляканий до смерті піарщик усе ще лежав горілиць, але вже міг заявити свою позицію.
— То не я, то він, — тицяв пальцями у приголомшеного таким поворотом творчої дискусії італійця. — То не я, то синьйор Мікель Бранделлі. То його варіанти. Бо він скульптор із Флоренції, а я скромний піар-менеджер та іміджмейкер народного депутата України.
Капець також відсапувався у високому троні посеред свого задвірцівського Версаля, що ледь не перетворився на Ватерлоо:
— Говорили мені, що у тій Італії комуняк… як гною. Недарма сокамерник Обух із Саранська агітірував шукати бабки в Неаполі, де КПРС своє золото спрятала.
Помітивши, що Гоша наче каявся від свого такого глибокоідейного зриву, Карасяєв, яких би вольових надзусиль йому це не коштувало, намагався повернути інтелектуальну полеміку у мирне русло:
— Петре Павловичу, ви не нервуйтесь так інфарктно. А то синьйор Бранделлі не встигне вам той саркофаг клятий збудувати і бабки з вас зняти. От ви впали в істерику, не дослухавши до кінця. Здоров’я своє не бережете і людей, які щиро дбають про ваш вічний спочинок, незаслужено ображаєте. Почули ви «мавзолей» і вже зразу подумали про ката українського народу, того калмицького жида Лєніна. І це нормальна реакція українського патріота, тим паче — члена ПУКу. Але для чого з кулаками? Я ж до вас ставлюся із дорогою душею, усім серцем хочу похоронити вас на рівні кращих світових стандартів, а ви…
— А як іначе реагувать? — перебив хазяїн дому. — Так мавзолей — він і єсть мавзолей. На Красній площі. Нас, тих, що стали на путь ісправлєнія, із зони спеціально возили. На встрєчу з вождьом. От була пропаганда, скажи, Едік? Але ми порвали із ганебним минулим і стали на шлях будівництва демократії і риночних реформ. Нам із комуняками не по путі. Ні в етой жізні, ні в загробній. Ето, бля вообще, щоб я, як Лєнін, лежав у склепі. Що сказали би у фракції? Вот, скривався під личиною націоналіста настоящий комуніст, що Пєтя отдихає вмєстє с Адаськом. Так і переведи цьому Тольятті. Нічого нам підсовувати комуністичну ідеологію. Тільки національна ідея спасе Україну.
Як не крути, але із цього тупика треба було шукати вихід. У політтехнологів це називається — перевести стрілки. Раз народні маси Західної України так дратує «тушка» вождя світового пролетаріату, то треба з’їхати з теми шляхом підміни тези, тобто «тушки».
— Так от, як справжній член опозиційної фракції, ви не могли інакше прореагувати на третій варіант синьйора Мікельанджело, тьфу ти, Мікельбранделіно. Але ви не врахували, що у мавзолеї лежить не один Лєнін, — вийшов із піке Карасяєв.
— Ну ти дайош. А хто іще? Я ж там був. Один одиньошонєк. Рижий коротишка. Як вчора підстрелений і похований. Під склом у колбі. Ідол клятого московського імперіалізму, з яким ми будемо боротися по усьому фронту будівництва демократії у нашій державі, що йде туди до них, у Європу.
Розмова, яка ґрунтувалася на власному досвіді нардепа, набувала вже зовсім іншого характеру і відходила від перспективи повернення до щойно вчиненого мордобою.
— Я захоплююся вами, Петре Павловичу, як ви вмієте із фактів свого минулого життя робити висновки для вашої нинішньої політичної діяльності. — Тепер уже можна було поговорити спокійно, як на засіданні фракції, а не на заміських стрілках під мостом. — По-перше. Там був ще й другий кат — Сталін. Але вчасно схаменулися і викинули на смітник історії. За наказом нашого завербованого оунівця, побратима Хруща. Я вам не раз казав, що мусив той Микитка в глибині душі бути нашим націоналістом, раз попер на Сталіна.
— Та пішли вони усі ті комуняки під три чорти. Що ти мені зуби заговарюєш. Не буду я лежати у мавзолеї як Лєнін. Не потому, що я в принципі проти мовзолею як архітектурної споруди для покойника, а я проти Лєніна як ворога України, а я — патріот України і націоналіст до мозга костєй. Понімать надо. Ти, Едік, слабо політично підкований. Хоч і крутишся коло мене. Міг би уже нахвататися, щоб так ідеологічно не кульгать на рівному місці. — Будь-які навіть натяки на ідейні компроміси отримували гідну відсіч.
— Ну добре. А як вам Хо Ші Мін? Чим він вам не подобається? — Антикомуністична впертість твердого опозиціонера уже виводила з себе гранично витриманого у роботі з клієнтами політтехнолога.
— Не припоминаю такого поганяла. Ти про кого? — напружив кримінальні файли Гоша.
— Товариш Хо лежить також у мавзолеї. І не він один. Тих мавзолеїв, як псячих будок, по всіх континентах, — почав нервувати координатор проекту.
— Ху із Хо? Це я знаю — англійський ізучав. Хи-хи, — природне почуття гумору часом виповзало із замріяного низького чола народного депутата, і в таку мить він уже не здавався видатним опозиційним борцем із клятими режимами усіх мастей, а простим селянським хлопцем, який так чудернацько виглядав у позолоченому халаті.
— Не Ху, а Хо. Вождь в’єтнамського народу, якому вдячні нащадки спорудили мавзолей. До якого у вас, Петре Павловичу, не може бути ідеологічних претензій, оскільки у гнобленні України московським імперіалізмом він участі не брав. — То вже було підведення риски у диспуті над могилами, тобто їхніми проектами, серед яких нардепу належало обрати своє гідне місце в історії.
— А чого ж тоді у мавзолеї розлігся? Ну, ладно. Ви мене задовбали, містери синьйори. Давай так. Пускай, як його,