Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— Не ламайся. Ти не на пєдсовєтє. Не прикидайся шлангом. Я питаю: скільки ти у жатву хлєбов собираєш? Ну коли кампанія вступітєльна. Це ж кожен папаня несе вам сармак з долярами?

— А, у тому смислі? — Фізик хоч і був теоретик, але такий сучасний, що не відривається від практики.

— А який ще є у тебе смисл, шо ти ректором хочеш стать? Нащо воно тобі?

— Так то ректор у нас комбайнер, як ви кажете, на цих жнивах. А ми так… Ми позаду нього колоски збираємо.

— Молодєц, с юмором, — Гоша втупився у вимкнений монітор, вдаючи, що саме зараз триває процес прийняття рішення. — Тепер ти будеш комбайньором. Тільки не задирай носа. Якщо від мого імені прийдуть ізбіратєлі. Щоби прийнять. То шоб…

— Свята справа, Петре Павловичу. Від вашого імені — і вже студент. У цю ж хвилину. Можете не сумніватися, Петре Павловичу.

— Іван Іванович — наш дуже досвідчений і знаний педагог. Він не підведе. Ми ще із радянських часів складаємо списки, коли йде вступ. Система вищої освіти у нас відпрацьована до йоти. Я ручаюся за Івана Івановича, — голова області підвів риску.

— Ну шо, собєсєдованіє ти пройшов. Я переговорю з міністром. Мені — нічого не надо. У мене усьо є. Я про молодьож турбуюсь. А ти там з міністром сам розчитаєшся. Тобі ж з ним работать, — скривив нудну міну нардеп, якому вже почав набридати цей сухий тип, що хвилину тому став ректором.

— Не треба нагадувать. Я порядок знаю. Вік не забуду, Петре Павловичу. Вважайте, голоси нашої багатотисячної армії молодих виборців у вас у кишені.

— Іди работай. На благо родіни. А ти, губернатор, задержись малость. Тут такий вопрос, Антоша. Нужна мені земля. Півтора гектара. Щоб ти рішив своїм указом.

— Вибачте, не зрозумів з першого разу. Так ви ж володієте усіма землями у районі, а з минулого скликання ще й лісами.

— О, про ліс вспомнив. Нам, націоналістам, про нього нікак не можна забувать. Слухай, як той мужик, якого ми на охоті той… Ну він сам винуватий. Під рикошет попав здуру.

Ця безневинна мисливська пригода була чи не єдиною у парламентській практиці народного депутата Капця, яка нагнала на нього такого страху, що він мало не рвонув «за бугор». Ні, до мокрухи він звиклий змалку. Подумаєш, велике діло — завалити бика із ворожої зграї чи зачистити цілий загін на стрєлці. Один Сікач, як снайпер міжнародного класу, чого вартий. А тут така нісенітниця…

Вуйко, що стояв у загінці, під кулю нарвався. І побіг, придурок, у село, рану перев’язувати. Фельдшер, борець великий з олігархами, камеру із телебачення викликав. Збіглися виборці, роззяви безмозкі. Кіна надивилися, крові захотілося у режимі онлайн. А тут же не забула прогресивна громадськість, як депутат десь під Кіровоградом узагалі шльопнув виборця наповал.

Ото воно й врятувало Гошу, що не наповал. І потім знайшовся у селі таки справжній патріот, прямо тобі Олександр Матросов, який поліз на амбразуру замість депутата Капця. Мало того що признався, на Біблії присягнув: то я, мовляв, чірікнув того шалапута, у чому гірко розкаююсь. А Петро Павлович тут не при ділах. Наш народний обранець, каже, в той момент взагалі проводив зустріч із виборцями на хуторі на предмет проведення у віддалене поселення асфальту. Член парламенту про народ дбає, а ви на нього наклепом поперли. Усе щиросердечне зізнання зазняли на камеру, і не одну, Капець ніколи не шкодував грошей на підтримку свободи слова.

І народ із полегшенням зітхнув, що то не депутат бабахнув того доходягу. Народ не любить, коли його свідомий вибір підмочують. Одне слово, зам’яли. А колишні соратники по опозиції уже запит генеральному прокуророві нашкрябали, мовляв, до буцегарні «тушку»-вбивцю. Генпрокуратура розібралася об’єктивно: є стрілок, є жертва, а претензій немає. Нема, як вони кажуть, складу злочину. А в яку копійчину обійшовся той склад, прокурору знати не обов’язково. І головне — виборці залишилися задоволені. В тому числі два учасники дуелі отримали одноразову п’ятирічну пенсію від свого улюбленого депутата. І хто тепер скаже, що народні обранці не дбають про народ? Що у нас демократія не процвітає?

— А щодо тої пригоди, — губернатор також брав у ній участь, бо йому було доручено вламати мужиків і вручити їм тугий конверт. — Можете не переживати. Йому такі гроші й не снилися. Веселий такий мужичок. А ранка зажила, у нас в області медицина на високому рівні. Говорить той горобець стріляний: можете хоч щомісяця мене підстрелить, якщо це за тисячу баксів.

— Та ти шо? От як такий народ не любить, як йому не служить! От є ж у нашому народі патріотичні елементи. Не усі ж такі нитікі. Лиш би нарікать на своїх слуг, що мордуються під куполом. А я, чесно тобі скажу, передрейфив. Я знав цього, ну ти знаєш, що попався і загримів, депутатішка. Я вообще його счітаю першою жертвою політичних репресій. Шо ті судді не знають, шо таке охота? Все може буть. Вовка боятися — у ліс не ходить. А ходиш, то знай, що можна пулю схлопотать. Я ж, приміром, не був там як народний депутат, як охотнік. Тут даже на маньоврах допускаються природні потєрі. А охота — то тобі не маньоври. Молодєц, що зам’яв. Но земельний вопрос — рєзко на порядку денному.

— А ви натякніть. Так усе ж кругом — ваше, — не міг врубитися голова ОДА.

Капець не любив оті шкурні терміни — ваше-наше. Що говорити про голодранців-виборців, коли от голова області, а не тямить, що говорить.

— А