Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень

— Однак рано чи пізно ти вийдеш заміж.

— Про це в нас ще буде час подумати.

— І я тобі теж повторюю: твій батько — не та людина, щоб прийняти самопожертву.

— Чому ви кажете, що це самопожертва? Ви мали б знати, що коли жертвують чимось заради любимої людини, то така офіра тільки в радість.

— Ти це все в романах вичитала, доню. У житті все не так. Повагавшись, Зулейха сказала:

— Бідний татку, ви не знаєте, яка насправді жорстока ваша дочка. Я просто не можу зробити або прийняти щось, до чого в мене душа не лежить. Зараз тут, поряд з вами, я живу життям, наповненим любов’ю до вас, і боюся, що в майбутньому сумуватиму за цим.

Щоразу, згадуючи те, що вона сказала батькові, Зулейха не могла спинити сліз, які вона на превелику силу стримала тоді. Дівчина з подивом відчувала, що, попри всі негаразди, зараз вона жила справді насиченим духовним життям. Такого раніше ніколи не було.

* * *

Після тієї нічної розмови минуло три чи чотири місяці. Вони вирушили в Гьольюзю, щоб провести в особняку останні погожі літні дні. Вечоріло, батько з донькою сиділи в саду коло басейну.

Алі Осман-бей умостився в солом’яному кріслі, накривши ноги легкою ковдрою, останнім часом у нього набрякали ноги, і йому важко стало ходити. Та ось розмова зайшла про Юсуфа.

— Ти помітила, Зулейхо, — сказав Алі Осман-бей, — Юсуф знову не показується.

Дівчина розсміялася:

— Він, мабуть, таємно від усіх сновигає довкола будівлі муніципалітету в Силіфке.

— Я так не думаю.

— А я вважаю, що так воно й є. Маєток йому не в голові. Видно, щось своє на думці має.

— Можливо. Але є й важливіша причина. І мені цікаво, чи здогадаєшся ти яка?

— І в чому ж річ?

— Ти помітила, що його мати майже весь час із нами, а от Юсуф нас чомусь постійно уникає?

Щось насторожило Зулейху в батькових словах і в тому, як він посміхався.

— Так, але ніяк не збагну, хіба тільки та, яку я вже назвала.

— Ні, річ зовсім не в цьому. Здається мені, він уникає твого товариства.

Зулейха насупилася.

— Ти ба! І чого б то?

— Боїться, щоб народ чого не навигадував.

— Дивно.

— Нічого дивного. Скоріше навпаки. Для місцевих це цілком природно. Та, власне, скрізь приблизно одне й те ж. Якщо дві сім’ї тісно спілкуються, і в одній є дівчина на порі, а в другій — нежонатий чоловік.

— А що, вже про нас язиками плещуть?

Алі Осман-бей, ніби не почувши Зулейхиних слів, засміявся ще дужче:

— Особливо якщо хлопець має ім’я Юсуф, а дівчина — Зулейха.

Цього разу засміялася Зулейха:

— Чи не думають вони часом, що я, як Зулейха, не даю Юсуфові просвітку?

— Ну, до цього, звичайно, не доходить. Проте деякі люди мені багато різного намололи в Силіфке.

— Це коли? Адже останнім часом ви ні з ким не зустрічалися. — Зулейха встала: — Щось мій шановний батько не всю правду каже…

— Ти несправедлива, Зулейхо. Ти ж знаєш, що я завжди відвертий з тобою.

— Але мені здається, татку, що віднедавна ви зрадили цю свою звичку.

— А що поробиш, дочко. Ти в мене гострувата, тож доводиться говорити обережно.

— Це й справді так. Визнаю. Але невже й з вами я так поводжусь? Не помічала… А зараз скажіть мені, хто ж вам усе це розповів. Чи не той-таки Юсуф-бей?

Полковник кашлянув і розсміявся, щоб показати, що підозри ці безпідставні:

— Ну, хіба ж таке може бути! Та чи ж це в його правилах робити мені хоч щонайменші натяки?

— Хто ж тоді?

— Його мати.

— Це правда?

— Вона попросила засватати тебе за свого сина.

— Але це все так дивно. Ви ж знаєте, що Енісе-ханим мене недолюблює, і навряд чи коли-небудь змінить своє ставлення до мене.

— Ти, дочко, не знаєш цих провінційних жінок. Я ніскілечки не сумніваюся, що Енісе-ханим трохи боїться твоїх поглядів. Але для таких, як Енісе-ханим, набагато важливіше, з якої сім’ї дівчина, ніж те, що вона думає. Бачиш тепер, який я з тобою відвертий.

— Отож виходить, що Енісе-ханим просить мене за дружину своєму синові, бо дуже прихильна до вас?

— Але з нашого боку було б несправедливим не визнати, що в чомусь ти все ж подобаєшся бідолашній жінці.

— Так-так-так… Отже, і пан спадкоємець не стоїть осторонь від усіх цих проектів? А які його міркування з цього приводу?

— Мені здається, він має бути задоволений. Не може ж він бути байдужим до такої дівчини, як ти.

— А що про те думає мій шановний батько? Цікаво, що ж він їм відповів?

Алі Осман-бей розгубився. Він не чекав від Зулейхи такого прямого запитання. А тому вдав, що не зрозумів.

— Що я їм відповів? Сказав, що й стіни мають вуха і що хай ніхто цих ваших слів не почує.

— Чому?

— Тому що це неможливо.

— Чому неможливо?

— Та щось мені здається, що ти зовсім не в захваті від цього шлюбу.

— Дуже добре. Чому ж тоді ви мені зараз про це розповідаєте? Адже раніше ви начебто вважали за краще приховувати це від мене?

Алі Осман-бей злегка почервонів і пригорнув дівчину до грудей.

Дівчина наполягала:

— То я можу дізнатися, що з цього приводу думає мій шановний батько?

— Твій батько, хоча йому ще не так і багато років, на жаль, уже старий, дочко… Хворий, немічний, одне слово, пенсіонер… І всі його міркування тепер зовсім нічого не важать.

— Тату, та що ви таке кажете?

Зулейха відчула, що настав зламний момент у її житті. У неї аж дух забило від почутого.

Авжеж, батькові тяжко далися ці слова. Видно було, що він почувається так само нерадісно, як ті захисники переможеної фортеці, котрі після довгої героїчної оборони змушені викинути білий прапор.

А молоде Зулейхине серце, здавалося, у цю мить розірветься од відчаю, хвилювання і того виру почуттів, що заполонили дівчину — зараз батько торкнувся найболючішого для неї! Насилу зберігаючи самовладання, вона заговорила:

— Киньте, тату. Ми ж з вами не діти, обговорімо все спокійно. Щоб не пошкодувати потім, давши волю почуттям, а про здоровий глузд забувши… Я зрозуміла, ви намірилися сказати: «Я дуже хочу, щоб ти вийшла заміж за Юсуфа, але я більше не владний над тобою». Скажу вам так: ви єдина людина, чиї слова для мене багато важать. І сподіваюся, що так буде завжди. Я думаю, що ви добре вивчили мій характер.