Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень

Бідна жінка була набагато простішою від Юсуфа, а тому не розуміла небезпеки своєї ролі. На захист Силіфке вона не придумала сказати нічого кращого, як розводитися про дешевизну. При цьому вона іноді поглядала на Зулейху.

Дівчина, вдавши, ніби не здогадується, про що йдеться, встала й вийшла. Коли Зулейха стояла в передпокої й голосно наказувала служниці, вона зауважила, що в кімнаті затихли. Дівчина сумно всміхнулася: вона відчула, як у цю мить знітилася літня жінка.

Цей вечір вимотав Зулейсі всю душу. Вона, щоправда, старалася себе стримувати, але, залишившись з батьком наодинці, не витримала:

— Тату, досить зволікати. Час уже нам нарешті поговорити про те, що ми робитимемо далі. І, звичайно, це має залишитися між нами.

Алі Осман-бей зрозумів, що зараз матиме заслуженого прочухана від своєї Зулейхи. Йому теж набридла невизначеність у цьому нерадісному питанні. Алі Осман-бей пройшовся між подушками, які Зулейха розклала довкола його крісла, і почав:

— Я вважаю, що зараз буде великою помилкою їхати до Стамбула. А ти як думаєш?

Зулейха ще ніколи не бачила стільки страждання, страху і сумніву на батьковім обличчі. Та водночас вона розуміла: ніщо не здатне змусити його відмовитися від прийнятого рішення.

Кусаючи губи, вона промовила:

— Я знаю, що моя думка вашої не змінить, тату. Скажіть, що вирішили ви…

Зулейха, посміхаючись, спробувала була пильно поглянути батькові в очі, але раптом не витримала і відвернулася, насилу вивільнивши руки з його пальців.

— Зулейхо, доню, прошу, сядь коло мене.

— Ні, тату, якщо дозволите, я постою.

— Чому?

— Тому що я сьогодні трохи нездужаю… Через те можу заплакати. А ви це неправильно зрозумієте.

Алі Осман-бей підвівся, підійшов до дівчини. Погладивши доньчине волосся, він намагався розвернути її обличчям до себе:

— Зулейхо, донечко, поговорімо… Якщо ти й заплачеш, нічого страшного. Плакати — абсолютно нормально для дівчини твого віку. Сльози розважують душу…

Зулейха мовчала, схиливши голову.

— Якщо в тебе трохи спаде нервова напруга, буде тільки краще… Ти проти того, щоб ми жили тут, еге ж? Тут нічого приховувати. Ми обоє, хвала Аллаху, при доброму розумі…

Була вже пізня година. У батька тремтіли руки, гарячково блищали очі, очевидно, сьогоднішня ніч буде для нього нестерпною, безсонною. Зараз головне було його заспокоїти. І щоб не пообіцяти йому зараз нічого такого, чого вона ніколи не зможе виконати, Зулейха, уважно добираючи слова, сказала якомога лагідніше:

— Тату, ви ж знаєте, я не можу не виконати ваших бажань, поки ви остаточно не видужаєте. Можливо, я не зовсім згодна з вашим рішенням… Але знайте, я заперечую тільки тому, що думаю про вас. Я лише хочу, щоб ви швидше видужали.

— Про мене? І що ж ти думаєш?

Зулейха ледь торкнулася батькового плеча.

— Завтра, — сказала вона. — Завтра ми говоритимемо скільки завгодно. А зараз ви втомилися.

— Доню, раз ми вже почали, договорімо до кінця, — сказав Алі Осман-бей і, трохи подумавши, додав: — Єдине, що може заспокоїти людину, яка звикла жити за армійськими законами, це знайти вирішення проблеми. Не важливо, погане чи гарне, і зробити необхідні висновки.

Зулейха зрозуміла, що батько не матиме душевного спокою до того часу, поки не збудеться всіх тих сумнівів, які полонили його думки. Тепер Зулейху займало вже не питання поїздки. Вона намагалася якимось чином заспокоїти батька. Зулейха вмостилася навпроти.

— Сядь трохи ближче, Зулейхо, а тепер розповідай, що ти там хотіла зробити заради мого здоров’я?

— Все просто, тату. Я хочу разом з вами оселитися там, де є добрі лікарі, де кращі умови, приємніший клімат.

— Тобто в Стамбулі?

— Я не знаю, де може бути краще.

Алі Осман-бей глибоко вдихнув і сказав:

— Я довго думав про це, але це неможливо. Точніше, неможливо для мене. Але тобі я повертаю цілковиту волю. Ти можеш повернутися до Стамбула.

— Я думаю, ви чудово розумієте, що зараз це неможливо.

— Дитя моє, ти вже доросла. Ми можемо говорити відверто. Не знаю, чи зрозуміла ти одну з особливостей мого характеру? Я нікому нічим не хочу бути зобов’язаним. Такий уже я вдався. А хворий — це клопіт, тягар. Стати ярмом на шиї молодої дівчини… Спасибі тобі, дочко, за твою ласку, та я не з тих, хто нею зловживатиме, хоч би що зі мною сталося…

— Тату, не нервуйте.

— Ні, дитя моє. Мовчати про те, що надумав, а тільки весь час прокручувати це в голові ще важче. І ти це теж розумієш. Про що я казав?.. Ага, зараз. Родинне гніздо не вічне, доню. Батьки старіють, умирають, такий закон природи. А діти виростають. І от через цей розпуск командного складу родинне вогнище і руйнується. А на його руїнах з’являються нові й нові сім’ї. Те ж саме зараз відбувається й з нами. Після того, як померла твоя мати, наша сім’я опинилася в такому ж стані, дочко. А якщо говорити відверто, то повністю розсипалася. І зараз я не маю жодного права сказати тобі — нумо жити далі, вдаючи таку собі подобу сім’ї, що складається з хворого батька і тендітної дівчинки, якій ледь виповнилося двадцять. Тепер ти бачиш, що волю я тобі даю не лише на словах. Ти вільна, дочко. Тепер ти можеш повернутися до Стамбула і жити де захочеш. Але, можливо, ти хочеш спитати: «Чому ж ви не дозволили мені тоді вчитися далі? Адже цим ви самі прирекли мене жити тут». Мені буде важко відповісти на це питання.

— Ні, тату. Навпаки.

— Раніше я тобі вже називав деякі причини. Я собі дещо надумав. Вважав, що після твоїх дитячих літ, проведених у такий непевний час і в такому оточенні, тобі корисно буде пожити кілька років в Анатолії. У здоровій атмосфері родинного вогнища. Хочеш знати правду? Я не можу змусити себе повірити, що і в цьому я частково помилився. Та все ж сподіваюся, що ти маєш хоча б якусь користь від життя вдома. І щось із нього стане тобі у пригоді.

— Звичайно, тату.

— А зараз, дочко, вирішуймо. Я залишаюся, ти повертаєшся.

— Куди?

— До Стамбула, звичайно.

Зулейха нервово кашлянула. Щоб не показувати, як сльози наринули їй на очі, підійшла до батька ззаду і, поклавши руки йому на плечі, повільно нагнулася і поцілувала в скроню. Зулейха завжди вельми стримано виявляла свою любов.

Полковник відчув у цьому боязкому, сором’язливому поцілунку щось незвичайне і повернув до неї голову.

— Тату, ви як дитина, я