Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Але найдивніше в ній не це. Енісе-ханим, звичайно, жінка неосвічена, та вона для мене найкраща порадниця в усьому, що стосується батькового здоров’я, а її слова надають мені більше сили, ніж будь-які лікарські настанови.
А ще в мене завжди стискається серце, коли вона після того, як наведе лад у нас на кухні, в комірках, прикрасить усі полиці, каже, що мусить їхати.
Зовні здається, що я цілковито змирилася з тим життям, яким зараз живу. Я майже не розмовляю, мало рухаюся, загалом, стаю схожою на матір. Та все частіше мене охоплює страх. Іноді мені здається, що я вже не маю сил чинити опір цьому своєму нікчемному теперішньому життю і воно все більше засмоктує мене в липке баговиння, а я, поборсавшись іще трохи, здається, буду змушена нарешті звикнути до нього.
Так я собі міркувала. А потім зрозуміла, що це неможливо, адже я виросла зовсім в інших умовах і середовищі, ніж моя мати. У мене зародилися певні ідеї, і, як прийде час, мені обов’язково захочеться втілити їх у життя.
Отже, мій нинішній стан — лише тимчасовий. Просто зараз я змушена бути тут. Але незабаром ми обов’язково побачимося».
Розділ дванадцятий
Зима наближалася до своєї середини, коли полковник зліг.
Спочатку йому дали відпустку на три місяці. Повертало на весну, прокидалася природа від зимового заціпеніння, він трохи оклигав і навіть кілька днів їздив автомашиною до казарм. Зулейсі дуже хотілося помилитися в своїх сумних передчуттях, повірити, що її батько таки приходить до здоров'я і це поліпшення не тимчасове, та вона й далі боялася за нього і все торочила йому:
— Тату, вам треба відпочити як слід… Не приведи Аллах, знову розхворієтеся…
Якось увечері Алі Осман-бей повернувся додому разом з Юсуфом.
— Зулейхо, мені треба пройти повний медичний огляд, щоб знову отримати свідоцтво. Завтра я збираюся до Адани. Юсуф-бей поїде зі мною. Він весь час буде поряд зі мною, тому можеш не хвилюватися. Чекай мене днів за два-три.
У лікарні в Адані визнали, що полковник певний час потребуватиме лікарського нагляду, а тому замість двох-трьох днів його поїздка затяглася на всі сімнадцять.
Зулейху це вже почало непокоїти, і кілька разів вона поривалася поїхати до Адани. Енісе-ханим насилу змогла її стримати.
Хвала Аллаху, листи від Алі Осман-бея приходили що два дні. Крім того, Юсуф усе підтверджував, надсилаючи знімки, що зображали полковника у лікарняному саду в різних позах.
Після повернення з Адани полковник видавався помітно посвіжілим. Зулейха спитала його про відпустку.
— Ти можеш не хвилюватися, доню. Тепер я можу відпочивати навіть більше, ніж хочу…
— Тобто?
— Я йду у відставку. Заспокойся, все гаразд. Нічого страшного лікарі мені не сказали. Якщо захочу, вони дозволять мені близько року попрацювати. Але краще цього не робити. Хоча зараз моєму життю нічого не загрожує, я все одно вважаюся інвалідом. А ти ж знаєш, що в армії півсолдата нікому не потрібні. Тому я подав у відставку за власним бажанням. Думаю, й ти теж це схвалиш.
Зулейха здогадувалася, як нелегко зараз батькові — людині військовій — уявити себе без служби. Мабуть, насправді ця відставка звалила його з ніг.
Тому вона вдала, ніби щиро вірить батьковим словам, сказаним з робленим спокоєм і радістю, і посміхнулася:
— Ти правильно зробив, тату. Все своє життя ти захищав вітчизну, ти заслужив право приділити врешті-решт увагу собі.
Полковникові слова підбадьорили Зулейху ще й ось чому: після батькової відставки їм більше не треба було жити в Анатолії. Тепер вони нарешті зможуть повернутися до Стамбула або переїхати в будь-яке інше місце, куди захоче батько, щойно надійде наказ із Анкари. Зулейха хотіла, щоб батько сам запропонував це, і тільки легкими натяками підводила його до цієї розмови. Та минуло вже кілька днів, а батько й не думав про переїзд. Зулейха вже засумнівалася, чи цікавить його це взагалі. Якось увечері байдужим тоном вона спитала:
— Тату, а що ми робитимемо, коли прийде наказ?
Алі Осман-бей ледь помітно здригнувся:
— От коли наказ прийде, тоді й поговоримо. А доти залишається надія, хоча й зовсім невеличка, що моє клопотання не буде задоволено…
В Зулейхи тьохнуло серце. Кліпнувши кілька разів, вона сказала:
— Он воно що! Ну, тоді як знаєте…
Так он чому, виявляється, батько так неохоче розмовляв з нею на цю тему! Удаючи, ніби її нічого навколо не цікавить, Зулейха тимчасом усе пильніше придивлялася до того, що поробляють батько, Енісе-ханим і Юсуф, який став віднедавна частим гостем у їхньому будинку. Здалося їй, що вони з батьком щось замишляють проти неї. Авжеж, здійснення їх плану означало крах усіх сподівань Зулейхи — Юсуфу та Енісе-ханим хотілося, щоб після відставки Алі Осман-бей оселився в Силіфке назавжди.
Найбільше самолюбство Зулейхи було уражене тим, що її батько діяв заодно з цими селюками. Її не обходило, що за цей час усі вони стали дуже близькими людьми. О, вона чудово знала, як одним махом поламати всі їхні підступні плани! Та зараз Зулейха була позбавлена свободи дій, бо поряд з нею був хворий, за життя якого вона серйозно побоювалася.
Якось увечері відбулося щось схоже на родинну нараду. Перед Зулейхою розіграли сміхотворну сцену, яку, це було помітно, спланували заздалегідь.
Першим випало говорити бідолашному Юсуфу.
Він трохи помовчав, потім спитав так само, як тиждень тому питала батька Зулейха:
— Коли питання з відставкою вирішиться, що ви збираєтеся робити, командире?
Алі Осман-бей знизав плечима, ніби кажучи «не знаю», і схилив голову.
Настала черга Енісе-ханим зіграти відведену для неї роль.
— Не знаю, але я б на вашому місці оселилася б тут, — сказала вона. — Місцеві для вас з-під шкури п’ястимуться, щоб вам догодити. У нас тут вода хороша, повітря чисте. І потім, тут є ми. Ми, звичайно, не рідня, але з вами зблизилися більше, ніж з невдячною ріднею. Ми були разом і
