Без догмата - Генрік Сенкевич
Як тільки прийшли Девіси, батько почав якусь філософську розмову, що, перескакуючи з одного питання на інше, закінчилась аналізом людських почуттів. Пані Девіс висловила кілька надзвичайно влучних зауважень. З музейної кімнати ми перейшли на терасу, яка виходить у наш сад. Сьогодні тільки десяте березня, а тут уже все в повному розквіті. Цього року рання весна. Вдень спека; магнолії вкриті цвітом, як снігом; ночі теплі, ніби в липні. Однак тут зовсім інший світ, аніж у Плошові! Я дихаю на повні груди. Пані Девіс на нашій терасі, при світлі місяця вповні, була така прекрасна, мов якийсь грецький сон. Я бачив, що вона під враженням цієї чарівної римської ночі. Голос її став ніжнішим і м’якшим, ніж звичайно. Хоч, може, як і завжди, вона й зараз думала тільки про себе й відчувала все стосовно до себе; вбиралася в місячне світло, тишу й пахощі магнолій, як у капелюшок, шаль тощо. Але це вбрання їй надзвичайно личило. Якби моє серце не було зайняте Анелькою, я захопився б нею. При цьому вона говорила такі речі, які не кожному чоловікові спадуть на думку.
Однак щоразу, коли я буваю присутнім на цих Causeries Romaines, мені починає здаватися, що батько, я, пані Девіс, одне слово, всі ми, люди певного кола, насправді живемо відірвано від реального життя. Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль, — життя страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море, — а ми вічно сидимо собі па якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок; далекі від того життя, чужі йому, ми викреслюємо з семи днів тижня шість буденних днів і не усвідомлюємо, що наші захоплення, нерви й душі годяться лише для свят. Поринувши, мов у теплу ванну, в блаженний дилетантизм, ми живемо, наче у півсні. Поволі розтрачуючи успадковане добро й успадкований запас м’язових та нервових сил, ми поступово втрачаємо грунт під ногами. Ми — мов той пух, що його носить вітер. Ледве за що-небудь зачепимось, як реальне життя відривав нас — і ми підкоряємось, бо не маємо сили, щоб чинити йому опір.
Коли я про це думаю, мене завжди вражає те, що в нас є тисяча протиріч. От ми вважаємо себе цвітом цивілізації, її найвищим щаблем, а втратили віру в себе. Лише най дурніші з-поміж нас ще вірять у смисл свого існування. В житті ми інстинктивно шукаємо його святкових сторін, втіхи й щастя, але не віримо і в щастя теж. Щоправда, наш песимізм легкий і нетривкий, як дим наших гаванських сигар, та однак він затуляє від нас усі обрії. За цими запонами, в цьому диму ми створюємо окремий світ, відірваний від огрому всесвіту, замкнений у собі, трохи метушливий і сонний.
Якби йшлося лише про так звану родову, чи грошову, аристократію, то це було б не дуже серйозно. Але до нашого ізольованого світу більшою чи меншою мірою належать і всі представники вищої культури, належать почасти наука, література та мистецтво. Якось так сталося, що всі вони існують не в самій гущі життя, а виділяються з нього, відриваються й утворюють замкнене коло, а внаслідок того самі в собі в’януть і не пом’якшують тваринних інстинктів мільйонів людей, які копошаться внизу.
Я говорю про це не як реформатор, бо на це в мене не вистачає сили. Та й, зрештою, чому це має мене обходити? Буде так, як мусить бути! Але іноді в мене з’являється невиразне відчуття якоїсь страшної небезпеки, що загрожує всій культурі. Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо. Хоча й тим людям тоді, коли вони гинули, здавалося, що з ними гине вся цивілізація.
А все ж так приємно посидіти інколи в теплу місячну ніч на терасі й тихо розмовляти про мистецтво, літературу, про любов і жінок, поглядаючи на освітлений сріблястим сяйвом божественний профіль такої жінки, як пані Девіс.
10 березня
Гори, скелі і вежі, в міру того як ми віддаляємось від них, заслоняє від нас блакитна імла. Я помітив, що існує певний вид психологічної імли, яка так само заслоняє тих людей, що перебувають далеко від нас. Смерть — це те ж саме віддалення, але таке незмірне, що навіть найближчі нам люди, яких вона забирає, поступово втрачають у нашій уяві реальний вигляд, затуманюються, стають лише дорогими тінями. Це зрозумів грецький геній, населяючи тлумом тіней Єлисейські Поля. Не буду, однак, зловживати цими сумними порівняннями, бо хочу писати про Анельку. Я впевнений, що моє почуття до неї ослабло, та все ж тепер вона здається мені окутаною якоюсь блакитною імлою і не такою реальною, як була в Плотові. В мене зникло безпосереднє чуттєве сприймання. Змінилося моє почуття до Анельки, тепер вона стала для мене більш дорога душею, ніж у Плошові, й менш жаданою жінкою. Це краще чи гірше? З одного боку, краще, бо жаданою жінкою могла б для мене бути навіть пані Девіс; а з другого — хтозна, може, саме тому я й досі не написав листа Анельці? Я не сумніваюсь, що профіль пані Девіс, який весь час стоїть у мене перед очима, — враження скороминуче, і воно не має ніякого значення. Навпаки, коли я порівнюю цих двох жінок, моє почуття до Анельки стає ніжнішим, але, незважаючи на це, я змушую її тривожно очікувати. Сьогодні батько написав тітці, щоб вона не турбувалась про його здоров’я, бо йому вже краще, а я дописав лише кілька слів вітання Анельці і її матері. Щоправда, в приписці я не міг щось більше сказати, але ж міг хоча б повідомити, що незабаром напишу їм окремо й докладно. Така обіцянка була б бальзамом для Анельки й для обох стареньких дам. Але я не зробив і цього — не зміг. Сьогодні в мене знову день «відпливу». Бажання жити
