Без догмата - Генрік Сенкевич
Яким же вбогим і жалюгідним здається мені мій скептицизм у порівнянні з тією величезною силою віри, яка ще більш владно, ніж любов, торжествує над смертю, і саме в ті хвилини, коли та гасить життя. Після причастя й останнього соборування батько був глибоко зворушений. Він міцно, майже судорожно, схопив мене за руку й не випускав її, наче ще хотів ухопитись за життя. Але не зі страху чи відчаю: він нічого не боявся. Через хвилину я помітив, що його очі, весь час утуплені в мене, стають нерухомі й мутнішають, а лоб вкривається ніби росою. Обличчя його все більше блідло, він кілька разів відкрив рота, наче хапаючи повітря, востаннє глибоко зітхнув і вмер.
Я не був присутнім під час бальзамування, це було понад мої сили, але після бальзамування ні на хвилину не відходив від батька, — побоювався, що коли обряджатимуть його, то будуть поводитися з ним, як з річчю. Який страшний похоронний обряд: катафалки, свічки, ченці зі спущеними на обличчя каптурами, молитовні співи. Й досі у мене в вухах звучать «Anima eius» і «Requiem aeternam»[23]. Від усього цього вів похмурим і страшним духом смерті!
Труну з тілом винесли з церкви Санта Марія Маджіоре — і там я востаннє глянув на рідне прекрасне обличчя. Кампо Санта вже схоже на зелений острів. Весна цього року дуже рання. Цвітуть дерева, а білі мармурові надгробки купаються в сонячному промінні. Який вражаючий сумний контраст: життя, що пробуджується навколо, зелень, сонце, пташиний щебет — і похорон. Натовпи людей ішли аж на кладовище, тому що батько був у Римі відомий своєю благодійністю, так само, як тітка у Варшаві. Але мене дратував цей наплив роззяв, у яких на збуджених обличчях було видно весняний настрій. Натовп, особливо в Італії, з усього влаштовує собі видовисько, — ось і цього разу людей привело сюди не так співчуття, як бажання подивитись на пишний похорон. Людський егоїзм не має меж, я певний, що навіть люди морально й інтелектуально розвинені беруть участь у похороні з підсвідомим відчуттям задоволення, що це нещастя спіткало когось іншого і хоронять не їх.
Тітка приїхала, бо я викликав її телеграмою. Але вона людина глибоко віруюча й дивиться на смерть як на найщасливішу з усіх перемін, тому удар, який спіткав нас, вона сприйняла значно спокійніше, ніж я. Правда, це не перешкодило їй щиро плакати над братовою труною, однак вона зберігала душевний спокій. Потім завела зі мною дуже сердечну й відверту розмову, але я тоді неправильно зрозумів її, про що тепер шкодую. Вона жодним словом не згадала про Анельку, говорила тільки про мою самотність і все вмовляла мене їхати до Плошова, запевняючи, що там мені буде легше пережити моє осиротіння, бо там я знайду люблячі серця, а насамперед її старе серце, яке любить мене найбільше в світі. Я побачив у її словах лише бажання далі сватати мене, а це одразу після батькової смерті здалося мені непристойним, і я дуже розсердився. Не до життя мені зараз, не до освідчень та шлюбів, коли на мене ще падає тінь смерті. Я рішуче, навіть різко відмовився їхати з тіткою. Сказав їй, що збираюсь подорожувати, скоріше всього на Корфу, а потім повернуся на кілька тижнів до Рима, щоб упорядкувати батьківський спадок, і лише після цього приїду до Плошова.
Тітка не наполягала. Відчуваючи, як я тужу, була зі мною ніжніша, ніж будь-коли. Через три дні після похорону вона виїхала до Польщі. Я ж на Корфу не поїхав, подружжя Девісів забрало мене до своєї вілли в Пельї, де я вже перебуваю кілька днів. Чи пані Девіс щира, чи ні,- не знаю і не хочу над цим замислюватись; знаю тільки, що навіть рідна сестра не могла б виявляти до мене стільки співчуття й турботи. Отруєний скептицизмом, я схильний завжди всіх підозрювати, але, якби виявилося, що цього разу я помилився, то я почував би себе дуже винним перед цією жінкою, тому що її доброта до мене безмежна.
26 березня
З моїх вікон видно неймовірну блакить Середземного моря, облямовану на обрії смугами темного сапфіру. Поблизу вілли брижі на воді виблискують, наче вогниста луска, а далі морська гладінь рівна, тиха, наче заколисана. Тут і там біліють латинські вітрила рибальських човнів; раз на день прибуває з Марселя до Генуї пароплав, тягнучи за собою пухнасту китицю диму, що чорніє над морем, як хмара, поки не розійдеться й не розтане. Тут чудово відпочивати. Думки розсіюються, немов той дим між блакиттю неба й моря, і людина живе блаженним рослинним життям. Учора я був дуже стомленим, але сьогодні на повні груди вдихаю свіжий морський вітерець, що залишає в мене на губах вологі крупинки солі. Що не кажи, а Рів’єра — справжнє боже чудо. Уявляю, яка зараз сльота в Плошові, яка темрява і раптові березневі переходи від холоду до тепла, від снігової пороші» що сиплеться з низьких хмар, — до коротких проблисків сонця. А тут небо ясне, безхмарне; морський вітерець, який зараз холодить мені лоба, ніби пестить його; п’янкі пахощі резеди, геліотропа й троянд вливаються у відчинене вікно, піднімаючись із садових клумб, як фіміам із кадильниць. Чарівний край, «де спіють цитрини»! Та й вілла чарівна, бо в ній б все, що могли створити мільйони Девіса й вишуканий смак його дружини. Мене оточують шедеври мистецтва: картини, статуї, незрівнянні керамічні вироби, золоті вироби Бенвенуто. Очі, напоєні красою природи, втішаються мистецтвом і не знають, на чому спочити, аж поки зупиняться на прекрасній язичниці, володарці всіх отих скарбів, єдина релігія якої — краса.
Мені не слід називати її язичницею, бо, повторюю, щиро чи нещиро, вона поділяє зі мною моє горе, старається полегшити його. Ми цілими годинами розмовляємо про мого батька, і я часто бачу в її очах сльози.
