Без догмата - Генрік Сенкевич

А я з не меншою цікавістю придивлявся до нього, тому що в ньому враз прокинувся художник і водночас давній, вишуканий знавець і поклонник жінок, колишній «Leon l’Invincible». Сперши фотографію на рукав своєї бідної, вже напівмертвої руки, він правою схопив лупу і, то наближаючи, то віддаляючи її, мовив:

— Якби не деякі особливості, це було б обличчя в дусі Арі Шеффера…[19] Вона була б чарівною зі слізьми па очах… Деяким людям не подобаються жінки з ангельським виразом обличчя, але я вважаю, що навчити ангела бути жінкою — це найвище досягнення… Дуже гарна й дуже оригінальна… Enfin, tout ce qu’il y a de plus beau au monde — c’est la femme![20]

Він знову почав маневрувати лупою і згодом сказав:

— Судячи з обличчя, а тим більше з фотографії, завжди можна помилитись, але я маю певний досвід. На мою думку, це глибоко чесна натура. Так мені здається… Такі типи жінок дорожать чистотою свого пір’ячка… Дай боже тобі щастя, мій хлопчику, мені дуже подобається твоя Анелька. Я завжди побоювався, що ти женишся на якій-небудь іноземці,- добре, що це Анелька!..

Я підійшов до нього, а він правою рукою обняв мене за шию, пригорнув до себе й сказав:

— Я багато віддав би, щоб колись так само обняти свою невістку!

Я почав запевняти його, що так воно й буде. Потім ми обговорили мій намір викликати в Рим тітку й Анельку з її матір’ю. Коли я в листі освідчуся, то зможу наполягати, щоб вони приїхали, а вони, звичайно, погодяться, зважаючи на батька. Тоді шлюб міг би відбутися в Римі і дуже швидко.

Батькові дуже сподобався цей план, бо літні й хворі люди люблять бачити навколо себе життя і рух. Я знав також, що Анелька буде щаслива, дізнавшись про такий хід справ, а тому й сам з кожною хвилиною все більше хотів, щоб усе задумане мною здійснилося. За один тиждень можна було все залагодити. Я усвідомлював, що така енергійність і рішучість не дуже властиві мені, тому ще більше радів від самої думки, що тепер я на таке здатний. У своїй буйній уяві я вже бачив, як супроводжуватиму Анельку в Римі. Лише жителі цього міста розуміють, яка це втіха ознайомлювати приїжджих з його історичними пам’ятками, а тим більше — показувати їх коханій жінці!

Мою розмову з батьком перервав прихід подружжя Девіс, яке щодня провідує батька. Він за походженням англійський єврей, вона — італійська дворянка, що вийшла за нього з розрахунку. Сам Девіс — бідолаха, він користувався життям удвічі більше, ніж дозволяв його слабий від природи організм. Тепер йому загрожує розм’якшення мозку, він байдужий до всього на світі, одне слово, він із тих людей, що їх можна зустріти в гідропатичних лікарнях. А його дружина — справжня Юнона; в неї зрощені над переніссям брови і форми грецької статуї. Не подобається вона мені — наче Пізанська вежа: вічно хилиться, але не падає. Торік я трохи залицявся до неї, та й вона дуже охоче кокетувала зі мною, однак на цьому все й скінчилося. Моєму батькові вона дуже подобається. Я навіть підозрюю, що колись він був закоханий у неї. В кожному разі, він захоплюється нею, як художник і мислитель, адже вона справді красуня й надзвичайно розумна. Батько провадить з нею нескінченні диспути, які називає «Causeries Romaines»[21] і полюбляє їх, може, тому, що такі розмови про різні життєві явища з вродливою жінкою здаються йому чимось справді італійським, гідним часів Ренесансу й поетичним. Я рідко беру участь у цих диспутах, бо не вірю в щирість пані Девіс. Мені здається, що її незвичайна інтелігентність — тільки від розуму, а не від душі, що насправді її ніщо не обходить, окрім власної вроди та власних вигод. Я не раз зустрічав тут жінок, які ніби мають високі духовні запити, а по суті ставляться до релігії, філософії, мистецтва й літератури, наче до предметів свого туалету. Вони час від часу вбираються то в одне, то в друге, вважаючи, що воно їм личить. Я підозрюю, що саме тому пані Девіс цікавиться то життєвими проблемами, то стародавніми Грецією і Римом, то «Божественною комедією», а часом — епохою Відродження або церквами та галереями Боргезе чи Колонна тощо. Я можу зрозуміти, коли якась видатна особистість уявляє собі, що вона пуп землі, але в жінках, які цікавляться різними дрібницями, такий егоїзм смішний і жалюгідний.

Я запитував себе: чим пояснити приязнь — можна сказати більше — захоплення пані Девіс моїм батьком, — і, здається, знайшов відповідь. Отож батько, зі своєю прекрасною головою патриція і філософа, з манерами, що нагадують про вісімнадцяте століття, є для неї свого роду objet d’art[22], а ще більшою мірою — чудовим і розумним дзеркалом, у якому пані Девіс може досхочу милуватися своїми розумом і вродою. Крім того, вона вдячна батькові й за те, що він її не критикує і дуже любить. Може, саме на цьому грунті виникла її прив’язаність до нього, принаймні він став їй потрібним. До того ж у пані Девіс репутація кокетки, а, буваючи щоденно в батька, вона ніби тим самим каже світському товариству: «Це неправда, бо він — сімдесятилітній дід, і ніхто не може запідозрити мене в бажанні полонити його серце, хоч я прихильна до нього більше, ніж до будь-кого». І, нарешті, вона справді походить із стародавнього італійського роду, а пан Девіс, незважаючи на своє величезне багатство, є тільки паном Девісом, отже, дружба з моїм батьком зміцнює їхнє становище у вищому світі.

Був час, коли я сам себе запитував: чи почасти не заради мене ці щоденні візити? Хто знає! У всякому разі, цю жінку приваблюють не мої достоїнства, а тим більше не її почуття до мене. Але вона відчуває, що я дивлюся на неї скептично, і це її непокоїть. Може, вона ненавидить мене,